XXIX - Смерть завойовника

Здавалося, нема таких річок,
Яких не переплисти, та імла
Забрала берег, й — тільки палі лун
Лишилися мені від сурмачів.

Що море, — звичайнісінький рівчак,
Коли снага є, але серця млин
Не годний — не велике, а мале,
Що найдошкульніше і ранить, і пече.

Мов серед ранку — раптом надвечір’я, —
Відгородилося “сьогодні” від “учора”,
Товариші й ефеби балакучі,

Що зернята із виноградних кичок,
Й лавровий завойовника вінок,
Й обличчя — на дні чаші у вині, —

Й мене вже поглинає далина.