Вічні повіви

Як рештки викопні — за муром сміх,
Який видовжується у півоній клюмбу.
Світ, оприсутнений промінням лямпи, —
На коло, яке — крильцями комах.

Свідомість — кілька фіялкових смуг
З нашарувань — одноклітинні лімби.
Із хвиль нутра — давно з ужитку — лембик —
На вітрі, що дедалі дужче дме.

Душа — ледь-ледь, — та воротарський вигук
Тримає існування рівновагу,
Хоч — точить ніж — нове й непосидюще.

Усе буття ще сіється, як дощик,
Який — на зливу там, де щойно стих. —
Як ближча дзьоб, що — на все небо — птах.