Фаґот
У присмерку — ледь-ледь жовтаві герми,
Що — фіялкові плями іподрому.
Хтось — колискову — здалеку — на дримбі.
Єдиний вдих, й нутро стіна огорне.
З рінин повітря, що поволі гіркнуть, —
Коріння — усе глибшу панораму.
Сікач поверхню з воску ударемнив.
Лиш спалах тиші, що — на сліпі гирла.
Прискорення із осереддя — й кілька
Рівнин смугастих на сріблястих кульках, —
Ані легень, ні пальців — тільки очі.
Основа є, а доторкнутись нічим
До невимовного, що — майже, як предмет.
Поля свідомости, із дюн панчоху дмуть.