Сопілка

Із серця власного бере розгін
Дорога, яка — горами — в нікуди.
У порожнечі тільки тиші кедри.
Перемістився внутрішній бігун,

Й під воду — контитенти улягань,
І димарі, що досі — пітьму й шкоду, —
Веселкою. Нутро зняло бльокаду,
Й невизначене ущільнив вогонь,

До штолень перегнавши лід коштовний,
Який — риштовання — навіки — штивне
І тільки в повню — ледве чутно — чмиха.

Світ згас до траєкторії комахи,
Котра — на вході в інший сплеск — мигне
Тим, що їм душу — мандрівні вогні.

Магнет, з якого півні дуги гнуть.