Традиція

Змикаються над нами часи, як небеса,
В безодні часу кане життя, земна краса.
Та не померкне пам’ять, пергамент не згорить —
Глаголу палахтінням проб’є шари століть:
Щоб кожен міг здолати дорогу нелегку
Від «черт і рез» поганських до «Слова о полку».
Душа не забуває — одвіку і по днесь, —
Що все скороминуще на цьому світі єсть.

На тверді чи на праху, на пласі чи в огні,
На плаці чи на площі звучать літа земні:
Ті гуркоти, ті дзвони, той давній-давній сон,
Де Лета голубіє, де човен і Харон,
Де Кий — ще перевізник, де з медом повна борть.
Де під льняним покровом юниці чиста плоть.

Вриваються крізь пам’ять і трощать частокіл
Літа немилосердні над звалищами тіл,
І витвір Святополків, Михайлівський собор,
Знімається над кручі, вмикаючи мотор,
І тане він над нами в скорботних небесах,
І попелом осяде на лицях наших прах.

Щоб все, що є, тривало, буяло і росло,
Щоб голос мало кожне мистецтво й ремесло,
Ще прийде на ці гори, де глід і лобода,
Вродливий слобожанин Грицько Сковорода.
І меч його духовний — супроти вічних зол —
То вихоплений з пітьми відгострений глагол.
В мелодії, в граніті, в словах, на полотні,
Грядущим оповиті, звучать літа земні.

1985

---

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.