Любов Гуллівера

Коли я протоптав нечувану дорогу
До крихітних істот — грім прогримів: «Затям,
Не варто на цей світ нагонити тривогу». —
І покорив мене гігантським забуттям.

Сміливиця-княжна, капризно губи склавши,
Гуляла без турбот у мене на лиці.
Сльозу мою убрід долала, підібгавши
Нечувано рясні, численні спідниці.

Мигтіли чобітки чи зорі-голубиці,
Чи люба-згуба вкрай сп’янила молодця,
Та очі я відкрив — і зацвіли спідниці,
І дим чужих небес скотився із лиця.

---