Лірникові думи

ПРЕСЛІВ'Я

На полудні, де Карпата
Кинула відноги,
Вколо Смотричем повився
Кам'янець убогий.

Бідне місто тілько війни
Тяжкі споминає,
А само в собі ні виду,
Ні краси не має.

Там нема широких улиць,
Пишного палацу,
Для проходки садів славних
Широкого плацу.

Доми збились і споїлись
Купами-рядами.
І від льоху аж до даху
Всі кишать жидами.

Малий ринок серед міста —
Тілько-то і плацу.
Старий дім губернаторів —
Тілько і палацу.

Та ще бульвар над скалою,
Що й ніщо дивитись:
Тілько й місця кам'янецьким
Сидням проходитись.

І над тою комашнею
Тілько храми божі,
Як якії великани,
Стоять насторожі,

I високо у повітря
Верхи підіймають
I хрестами золотими,
Як зорями, сяють.

Но найкращий із тих храмів
Голова висока
Хранителя сего міста
Івана-пророка¹;

I будова — так пристойна!
Церква і ті бані
Так і кажуть, як хрестився
Господь в Іордані²;

I камінная дзвіниця,
Рівна та висока,
Пригадує над водою
Святого пророка;

А на церкві святій баня,
Нижча тої бані,
Пригадує Христа-бога
В воді в Іордані.

Наодокола собору
Стиснене подвір'я;
На подвір'ї пригорнулось
Вбогеє будівля.

I в будівлі того храму
Слуги проживають
I, по колії, святому
Службу відбувають.

Кругом церкви на подвір'ї
Трава зеленіє;
Тілько камінь край дзвіниці
Зкруглений біліє.

I той камінь, як та кістка,
Прахом зітліває
I у храму у святого
Притулку шукає.

Бідна кістко земляная!
Як життя ти брала,
Чиї тебе вогонь виводив,
Чи вода роджала?

Чиї руки тебе, кістко,
3 тіла добували,
Добували і тесали?
I нащо тесали?

Чи до церкви на підпору
Мали готувати?
Чи до палацу якого
Ганок підпирати?

Ти тримав-єсь, підпирав-єсь,
А тепер ізбитий
Ти білієш, трупом тліеш,
Нічим не покритий.

Так на світі й чоловіка,
Поки силу має,
Всякий любить і вітає,
Всякий поважае.

А прийде година злая,
Силоньки не стане —
I на него, як на камінь,
Ніхто не погляне

---

Много в Кам'янці народу,
Та життя немає,
I від рання до смеркання
Кам'янець дрімає.

I на вулицях, на ринку
Всюди пусто, тихо,
Хіба бідну писарину
Перетягне лнхо;

Та школярі, бідні діти
Сердитої долі,
Пройдуть на день разів кілька
Дорогу до школи.

Ще під вечір, як ударить
Сьомая година,
Оживиться на минутку
Бідна бульварина:

На вулицях на широких
Совітниці ходять,
На них птахи перельотні
Шкелками наводять.

Після них купецькі дочки
Тлусті, чорнобриві;
З ними ходять їх коханки,
Совітники сиві.

Потім ще яка попівна
Несміливо ходить,
І її учитель школи
Або школяр водить.

Тілько й лоску, тілько й світла
На тіснім бульварі!
Хіба в закутках ще ходять
Школярі по парі.

Та бідная писарина
У куток заб'ється
І із лиха наб'є люльку,
Димом затягнеться.

Та і ті, як дев'ять вдарить,
Бульвар покидають.
А всі решта, кілька тисяч,
Носа не являють.
--

---

Много в Кам'янці народу,
Та життя не мають.
І від рання до смеркання
Вулиці дрімають.

Но й для Кам'янця сумного
Святенько буває,
Коли весь він веселіє,
Життям відживає,

І те святенько для него,
Та пора кохана
Наступає що рік божий
Літом на Івана.
-

---

Ото раз, недавніх часів,
Свято наступило,
Ціле місто пробудилось,
До світа ожило.

Всюди гамір, всюди говір,
Повно скрізь народу,
І нема нігде проїзду,
Нема і проходу.

Вздовж по ринку в рядів кілька
Все вози стояли.
Там всякую усячину
На гурт продавали:

То полотна у півситках,
То масла діжками,
Сир і бринзу кадубами,
Вишні коновками.

Збігся Кам'янець жаденний,
Все то закупає,
В свої нори, як в безодню,
Без сліду ховає.

А поперек того ринку,
Напротив дзвіниці,
З ненабожним і з набожним
Сидять молодиці:

Там обручки і перстені,
Хрести й образочки,
І коралини, й коралі,
Ковтки і ковточки.

Все то ніби сріблом сяє,
Золотом блищиться.
А набожна молодиця
Ще й не дорожиться,

І йдуть хлопці та торгують.
Платять та купують,
Та дівчатам-молодицям
Жменями дарують.

Коло них двома возами
Стали пилипони
І розклали на папері
Писані ікони.

Тут і пекло, і суд божий,
І райськая птиця,
І Миколай «літній» голий,
«Зимній» в рукавицях.

І «Духовная аптека»,
І козаки донські,
А на возі — із ложками
Миски пилипонські.

І до них народ зібрався
Не так купувати,
Як святого Миколая
Й пекло оглядати.

І усюди гамір, говір.
Ще й діди співають
І на лірі «Миколая»,
То «Варвари» грають...

Аж тут — бам! В соборі дзвонять!
Люди зворушились,
Шапки набожно підняли
І перехрестились.

І знов грішні розпочали
Грішне відправляти,
Купувати,торгувати,
Своє продавати.

А тим часом у соборі
Дзвонили, дзвонили,
Попи правили молебні
Та воду святили.

Богомільні уклякали,
Щиро сповідались,
А слабії серед церкви
Крижем крижувались.

Перед церквою офірки
Баби продавали,
І дідів стояло кілька,
Грошика чекали.

І церковних пісень голос,
І здохи печалі,
Вічний говір край офірок
І убогих жалі,—

Все то враз із гудом дзвона
У їдно зливалось
І таємним і незгадним
Бути видавалось...

Бам-балам! — всі дзвони дзвонять!
І в ту пору саме
Архирей із свої церкви
Вийшов з образами.

Співаки йдуть попереду,
Тропарі співають.
В два ряди попи у ризах
Образи тримають.

Архирей іде позаду,
На нім митра сяє,
А диякон коло него
Кадило тримає.

І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними плац вузенький
Люди заливають.

От пройшли, у церкву входять;
Дзвони замовчали;
І у церкві службу божу
Правити начали.

І началась служба божа, "
Їдні люди входять,
Помоляться і виходять,
Другії надходять.

Аж прийшли жебрущі люди,
Хрест святий поклали
І від брами до притвори
У два ряди стали.

Бідні люди! Хто їх видів,
Серце камєніло:
Всі обшарпані, обдерті,
Аж світиться тіло.

У їдного криві руки,
Той ноги не має,
Той їдно лиш око має,
І те випливає.

Той горбатий, ізігнувся,
Той старий, схилився,
В того рани по всім тілі,
В того рот скривився.

Їдним словом, всяка нужда,
Яка в світі була,
Десь на себе взяла тіло
Та сюди прибула.

І так жаль, як спогадаєш,
Що ніяка сила
Тої нужди не улічить,
А хіба могила!

За дідами край притвори
Лірник прислонився,
Уклякнув і щиро-щиро
Господу молився.

Свита вбога, но цілая,
Постоли новенькі,
І волоками привиті
Онучки біленькі.

На ремені через плечі
Ліра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.

Шмаття чисте, хоч на него
Прядено і грубо.
Куди глянеш — хоч убогий,
А дивитись любо.

Сам старий, як голуб сивий,
Літ сімдесят буде,
Борода широка, сива,
Сходить аж на груди.

Чоло ясне, твар черствая,
Ще в ній краска грає,
Ніби в небі як під вечір
Сонечко згасає.

Лиш сліпий він, невидющий,
І очей не має;
А як сплили тії очі,
Лиш бог їден знає.

Коло него стоїть рядом
Літ семи дівчина,
Вона старця сего водить,
Бідна сиротина.

Із ним ходить, його водить,
Його шапку носить
І в набожних перехожих
Милосердя просить.

Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І, як рідную дитину,
Людяно вбирає.

На ній біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Фартушок новий біленький,
Біла сорочина.

Коралики з образочком
Шию обвивають
І червонії кісники
Коси уплітають.

Сама мила, невеличка,
І очі сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.

---

Стоять діди край притвори.
Служба закінчилась,
І високая дзвіниця
Дзвонами залилась.

Вийшов архирей, поїхав.
Пани розійшлися.
Коло старців тілько прості
Люди осталися.

Осталися прості люди,
Старців обділили,
А лірника коло церкви
Кругом обступили.

Обступили і просили
Співи заспівати
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.

І взяла за руку старця
Сиротина мила
І на камінь край дзвіниці
Стиха посадила.

І дід сів, настроїв ліру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
І на ліру грати.

---

1. Іван - пророк - єгипетський пустельник і затворник (?-394)

2. Йордан (Іордан) - річка в західній частині Передньої Азії. З нею пов'язано багато християнських легенд, зокрема легенда про хрещення в ній Ісуса Христа.

1 ПОЧАТОК СВІТУ

I

До початку сего світу,
Ще До чоловіка,
На престолі бог великий
Жив Із-перед віка.

І престолом було небо,
Невидиме нами.
І то небо, в нас, хрещених,
Зветься небесами.

Під ним друге було небо,
Що зоветься раєм;
І коли воно почалось,
Того ми не знаєм.

Тілько знаєм, що в тім небі
Ангели літали
І святії пісні богу
День і ніч співали.

І Сатанаїл-архангел
Був їх старшиною
І у бога називався
Правою рукою.

Все він відав, всім він радив,
Всім розпоряджався,
І рай цілий його власним
Небом називався.

А під небом, його небом,
Наше небо було,
Но по нему ані разу
Сонце не мигнуло.

Лиш по нему чорні хмари
Громом розривало,
А під ними тьма стояла
Й море клекотало.

II

І задумав бог і наше
Небо освітити
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.

І приходить він до раю,
Взяв Сатанаїла
І пішов під синє небо,
Де бездна кипіла.

Сине небо туманіло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари
Громи розривали.

Все чорніло і темніло...
Аж бог появився!
Розійшлися чорні хмари,
І грім запинився.

Засиніло небо наше,
Сонце засіяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.

І зійшов господь над море —
Море утихає;
І Сатанаїла в бездну
Господь посилає.

Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камні,
Землю збудувати.

«І як вложиш,— господь каже,-
Руку у безодню,
Скажи: беру тебе, земле,
На славу господню».

І пішов він попід море,
Ходить, розважає:
«Ану й себе пом'яну я!
Хто теє пізнає?!»

III

І спустився в саму бездну,
Руку опускає,
Бере землю та й до бездни
Стиха промовляє:

«Ти розкрийся, розвернися,
Темная безодне!
Беру землю в ім'я своє
І в ім'я господнє!»

І узяв; іде водою,
Жменю затискає.
Лиш даремная робота:
Все вода змиває!

Поки вигулькнув із моря,
Змило все водою,
І явився він до бога
З голою рукою.

Бог і каже: «Не хитрися,
Не задумуй злого!
Іди знову, тілько ім'я
Не приточуй свого!»

Пішов знову й під водою
Знов над богом кпився.
І знов з голими руками
На верху з'явився.

І розгнівався бог сильний:
Небо задрижало,
Море спінилось, забилось
І заклекотало.

І в минуті той іщезнув
В морі під водою,
Найшов бездну, бере землю
Правою рукою.

І говорить: «Ти розкрийся,
Темная безодне:
Беру з тебе тепер землю
Во ім'я господнє!»

І шаслива йому стала ;
На сей раз дорога,
І в минуті він з землею
Вийшов перед бога.

IV

І взяв господь тую землю,
Ходить, розсіває.
А Сатанаїл невдячний
Думоньку гадає:

«Щоб землі собі у бога
Вкрасти, заховати,
А потому в своє ім'я
Землю збудувати».

І роздумав свою думу
На взиск чи на згубу:
Тілько господь відвернувся
Хвать землі у губу!

А бог ніби і не знає:
Ходить засіває.
І засіяв, як годиться,
1 благословляє.

«Рости-рости, моя земле,
Куди зглянуть очі:
Від восхода до полудня
І до полуночі!»

І земля рости зачала
І кінця не мала;
І зеленая травичка
Землю устилала.

Та і тая, що у губі,
Свого бога знає:
Росте живо, виростає,
Губу розпирає.

І зачав той нечестивий
Харкати, плювати,
І почали з того скали
Й гори виростати,

І земля землею стала,
Тілько посвятити.
Але нічка наступала,
Тра було спочити.

V

Закотилось сонце красне
За високі гори.
І синіє небо ясне,
Як синєє море.

І тихенько в небі ходять
Ангели святії
І засвічують над небом
Свічі восковії.

І ті свічі, ясні зорі,
Світять на все поле,
Доки господь милосердний
Виспиться доволі.

І спить господь серед поля,
Сили відновляє.
А Сатанаїл над богом
Думоньку гадає.

І поглянув кругом себе —
Пишно було всюди.
І, як камінь, йому зазлість
Падає на груди.

«Не буду я більше з богом!-
Став він говорити.—
Хоч сам згину, розсядуся,
Хоч йому не жити!

Він заснув, не має сили,
Що ж я туманію?!
Возьму втоплю його в морі,
Світом завладію».

І підняв на руки бога
І води шукає.
Але ж земля розрослася
І границь не має!

Вдарився на штири боки —
Моря не видати!
І вернувся він і з богом
Положився спати.

VI

Рано сонечко піднялось,
Позгасали зорі,
І у росу, як в діамант,
Повбирались гори.

І Сатанаїл піднявся,
Бога став будити:
«Вставай, боже! Годі спати!
Землю тра святити».

І збудився господь сильний
І, здихнувши, каже:
«Що хитришся предо мною,
Вічний ти мій враже?!

Був я всюди сеї ночі,
Від края до края —
І нема чого святити:
Вся земля святая.

Ти хотів мене, невдячний,
В морі утопити.
За то вічне будеш змієм
Під землею жити».

І звинулись тому руки,
І звинулись ноги.
Довге рило натягнулось,
Висунулись роги.

І Сатанаїл невдячний
Став навік змією,
Зашипів і з-перед бога
Слизнув під землею.

І стогнала земля дуже,
Де змій пробирався,
І там всюди ліс дрімучий
Поверх неї взявся,

VII

І зняв господь з себе ризу
І махнув направо —
І, як маку, різних птахів
Всюди залітало.

Махнув пліво — і на диво
Всюди гадь завилась.
Розстелим па землю ризу
Звірина з'явилась.

І пішов господь над море,
Ризу опускає —
І в годині ціле море
В рибі закипає.

І з'явились в білім світі
Звірина і птахи,
Різні гади, різні жаби,
Риби й черепахи.

Лиш медведі, свині, коні
І кроти не були;
Та ще боцяна не було,
Скойки та камбули.

І став господь над водою,
Ризу убирає
І із моря зсередини
Рибу викликає.

І сказав господь тій рибі
Землю підпирати,
Щоб земля на своїм місці
Все могла стояти.

І та риба держить землю;
І як стрепенеться,
І застогне земля наша
І вся затрясеться.

VIII

І вернувся бог до раю,
На престіл сідає,
І всіх ангелів до себе
З раю зазиває.

І злетілось перед бога
Ангелів без ліку,
І настало свято в бога,
Перше з передвіку.

Триста тисяч пісні піли,
А сімсот кадили,
А тьма-тьмуща через небо
Бога проносили.

І горіло небо в славі,
Тухнуло кадило,
І все воїнство небесне
Богові служило.

Служба божая кінчалась.
Бог благословляє
І всіх ангелів до себе
Ще раз зазиває.

І всі ангели злетілись,
Богу помолились
І святому його трону
Низько поклонились.

І махнув бог своїм слугам
Правою рукою
І говорить: «Будьте, діти,
Вічне ви зо мною.

Де ви були, там поставлю
Жити чоловіка.
А Сатанаїл невдячний
Проклят будь довіка!»

І основи світовії
Страшно задрижали.
А на небі тихо-тихо
Ангели співали.

IX

І співали, і кінчили
Пісню ту святую.
І бог каже їм принести
Чашу золотую.

І говорить: «Ви зберіться,
Ангели святії,
І стріпніте над ту чашу.
Крила золотії».

І стріпнулись над ту чашу.
Бог їх посилає
На схід Сонця в прану руку,
Де роса спадає.

Полетіли слуги божі,
І їх ясні крила
Роса чиста, як діамант,
В десені покрила.

І до бога прилетіли
З чистою росою
І ще раз стрепенулись
Над чашею тою.

І зійшов бог з свого трону
І зачав місити.
Замісив — і чоловіка
З того став ліпити.

Виліпив, зачав стругати.
Дивне боже діло!
І обстружки пригодились
На грішнеє тіло.

І дихнув господь на него —
І він відживився.
Підняв очі свої к богу,
Щиро помолився.

І повів бог його всюди
По небеснім краю
І заводить паостаток
До самого раю.

X

Серед раю йшла дорога
Між двома садами.
Ту дорогу замикали
Дві залізних брами.

Їдна брама — на схід сонця
В небо підіймалась.
Друга вліво — на заході —
В землю опускалась.

При дорозі — два садочки,
Що вбирають очі:
Їден прямо на полудень,
Другий к полуночі.

І садок той, що к полудню,
Річка вперезала,
І місточок через річку
Брамка замикала.

А за річкою дерева
Цвіли, відцвітали,
І родили, й опадали,
Знову зацвітали.

В сім садочку напочатку
Ангели спасались;
І спаслися, і на небо
Вище підійнялись.

Тут Адам і Єва їли
Золотії груші.
(І тепер туда відходять
Праведнії душі).

Та й у другім у садочку,
Що на полуночі,
Доситу було усього,
Чого серце хоче,

Тілько пахнуло від него
Не добром — бідою:
Кругом него так і лилось
Полум'я рікою.

XI

І привів господь Адама,
Ходить, походжає,
І, як жити він повинен,
Його научає.

І звернув у праву руку,
Перейшов місточок;
Відімкнулась перед богом
Брамка у садочок.

І в садочку бог зривав
Грушку золотую,
Дав Адаму половинку,
Л собі другую.

І промовив: «З сего часу
Я буду з тобою,
Як сії дві половинки
Були між собою».

Та й і вийшли з того саду,
Пішли до другого;
Розділилось на дві часті
Полум'я пред богом.

Походили й там доволі.
То був сад ще кращий;
Та хто тілько їв із него,
Був навік пропащий.

І сказав господь Адаму,
Щоб остерігався,
І Адам в тім перед богом
Клятьбою заклявся.

І по клятьбі розійшлися.
Бог пішов до неба,
А Адам пішов шукати,
Чого серцю треба.

XII

І ходив Адам по раю,
Всюди находився
І в шовковії травиці
Спати положився.

І скотилось сонце в захід,
Спить і не блищиться,
І заснуло все навкола —
Адаму не спиться.

Йому душно; йде до річки,
На берег сідає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.

І просидів так до ранку,
День зазолотився.
Адам сидить коло річки,
Аж бог появився.

«Що, Адаме, так сумуєш? —
Каже бог до него.—
Чого тобі недостало
Ще до того всего?»

Адам глянув, поклонився,
І говорить: «Боже!
Що йно тілько ти содіяв,
Все то мені гоже.

Та я тужу і сумую
І в раю журюся:
Я їден тут, як той палець,
Де не повернуся».

XIII

«Не журися! — господь каже.-
Будеш друга мати.
Взавтра вийди до схід сонця
Руки умивати.

Вмочи в росу малий палець
І тріпни рукою,
Лиш навідворіть не тріпай,
А перед собою».

І з сим словом віддалився,
А Адам став ждати,
Коли час йому наступить
Руки умивати.

І от нічка проминула,
Ранок наступає,
А він, бідний, чи забувся,
Чи бог його знає:

Як помочив усі пальці
Ранньою росою,
Так навідворіть і тріпнув
Цілою рукою!

І з'явилось п'ять чортяків.
Адам — утікати.
А вони давай всі разом
Пазури мачати.

І мачають, і махають
Обома руками —
Другі родяться чортяки,
Роблять теє ж саме.

І робота не кінчалась,
І роси ставало,
І намножилось чортяків —
Аж небо тріщало!

XIV

Аж з'явився бог до раю.
І все затихає.
І усіх чортів із раю
В бездну виганяє.

І чорти, як тая хмара,
З неба полетіли,
І де бога спом'янули —
Там вони і сіли;

Хто на небі, хто під небом,
А хто над землею;
Много на воді осталось,
Много під землею.

Та хоч зразу з переляку
Бога споминали,
Та потому всі до змія,
Як їден, пристали.

І тепер чорти на світі
Лихо виробляють:
Домовії всіх у хаті
До гріха склоняють.

Лісовії й польовії
Водять бог де знає;
Водяний людей частенько
В воду затягає.

А хто вішатися хоче —
Тому помагають
Ті чортяки, що в повітрі
Край землі літають.

XV

Піднебеснії чортяки
Бога не бояться
І, як в хмарі господь ходить,
З господом дражняться.

Господь на них і пускає
Громовії стріли;
І стріла їх скрізь находить,
Де б вони не сіли.

Інший часом ізміниться,
Залетить за кого —
То грім разом забиває
Чоловіка того.

Але зато (я не знаю,
Кажуть старі люди),
Кого грім лиш забиває,
Той безгрішний буде.

А як в небі загоряться
Свічі восковії,
Ті чортяки, що на небі,
Світять смолянії.

Тогді ангели там ходять,
Свічі відіймають
І на землю їх з чортами
З неба іскидають.

І не раз у ясну нічку
Видко, як спадає.
І де впаде — там смолою
Земля запливає.

XVI

І говорить бог Адаму:
«Сину мій, Адаме!
Нащо-йсь тріпав позад себе
Мокрими руками?!

Ой! Від сего стережися,
Поки будеш жити,
Та й і дітям своїм теє
Закажи робити!»

І тепер то пам'ятають
Всі хрещені люди,
Та і послі мир хрещений
Пам'ятати буде.

Пізнав господь милосердний,
Що Адаму гоже,
Що Адаму в його тузі
Жінка лиш поможе.

І в годині сон на него
Господь насилає
І над сонним чоловіком
Думоньку гадає.

І гадає і міркує,
Звідки що почати.
«З голови возьму,— подумав,—
Буде за лоб брати;

Возьму руку — жінка мужу
Ввік не дасть покою;
Возьму ногу — сама в мужа
Буде під п'ятою.

А вона лиш чоловіка
Повинна кохати!»
І подумав і ребро став
Лівеє ламати.

XVII

І з живого ребра того
Жінка із'явилась.
Поглянула на Адама,
Збоку положилась,

І іде господь до неба,
їх благословляє,
А там собі край Адам а
Єва засипає.

І Адаму сниться-сниться,
І все так миленько,. "
І обняв він сонний Єву
І здихнув легенько.

І здихнув — і пробудився.,,,
Милая година!
Коло него, як калина,
Сонная дівчина.

1 зраділо його серце,
Душа звеселилась,
Аж і Єва незабаром
Стиха пробудилась.

І обоє між собою
Щиро поглянули,
Поглянули, обійнялись
І за все забули.

І пройшла для них година
Першого кохання —
І приніс Адам для Єви
Яблук на снідання.

І поснідали обоє,
І пішли вздовж раю,
І їм сонечко спочило
У самого краю.

І обоє вони стали,
Богу помолились
І під деревом крислатим
Спати положились.

XVIII

Спить Адам, та змій лукавий
Сну чогось не має.
І до себе на пораду
Всіх чортів скликає.

І злетілися чортяки,
Бездну всю зайняли
І, як слуги перед паном,
Перед змієм стали.

І говорить їм лукавий:
«Діти мої, діти!
Полетіть мені до раю,
Вісті принесіте.

Чогось скучно мені стало,
Нічого робити —
Тра щось думати, гадати,
Щоб людей згубити!»

І сто тисяч підійнялось,
З бездни полетіло,
Полетіло, понеслося,
Де сонечко, сіло.

І в годині повернулись,
Змію розказали,
Що у раї край дороги
Адам-Єва спали.

І піднявся змій лукавий,
Зо всіма простився.
І ще до світа, до рання,
У раю з'явився.

І звинувся, й перескочив
Річку вогневую,
І в садочку обвинувся
На яблуньку злую.

XIX

Сонце встало, засяяло.
Єва пробудилась,
Пішла, стала коло річки,
Як годиться, вмилась.

Пішла собі за місточок,
Вийшла на дорогу
І ходила між садами,
І молилась богу,

І поглянула наліво,
Де вогонь палився.
Цілий сад там в золотії
Яблучка облився.

І почала лиш гадати,
Як би їх достати,—
Коли слухає, до неї
Хтось почав казати:

«Не журися, молодице!
Хто устане зрання,
Тому з саду можна дати
Яблук на снідання!»

І до неї пара яблук
Золоти скотилась.
Єва взяла, скуштувала —
Ніби похмелилась.

Ба й Адам тут показався,
З нею поділився.
От вони уже й ковтають,
Аж бог появився.

Ніщо діяти! Ковтати!
Єві теє вдалось.
А Адаму в самім горлі
Яблуко осталось.

І про теє, що осталось,
Добрі люди знають,
Бо всі мають знак па горлі,
Лиш жінки не мають.

XX

Согрішив Адам безгрішний,
Єва согрішила,
Та всему змія виною:
Змія підкусила.

І вона ще була в раю,
Як господь з'явився,
І на нюю, на лукаву,
Перший гнів ізлився:

Кругом саду того злого
Полум'я піднялось,
Підійнялось і, як море,
По саду розлилось; ,

І зайнявся сад нещасний
І не погасає,
І вогонь той мир хрещений
Пеклом називає;

Там навік змія палиться
І палитись буде,
І із нею всі чортяки
І грішнії люди.

Незабаром відімкнулась
І північна брама
І промовив бог до Єви,
Єви і Адама:

«А ви, люди, не хотіли
В раю шануватись,
Тепер будете сльозами
Хліба дороблятись».

І дав жменю їм насіння,
Заступ, дві лопати,
І послав на землю жити,
Землю обробляти.

І пішли вони із раю,
І сльозами вмились.
Вони чули, як за ними
Брами зачинились.

XXI

Виміняв за шило швайку!
Нічого діяти —
Давай заступ і лопату,
Треба працювати!

І працює, і горює
Адам серед поля,
Та не просить, щоб на поміч
Стала божа воля.

А диявол тому й радий,
Що Адам скопає —
То він за піч вверх травою
Поперевертає.

Той працює і горює,
А все зиску мало.
Далі видить: кепське діло!
Силоньки не стало.

Болять крижі, болять руки,
Голова неможе,
І сказав він, іздихнувши:
«Поможи мні, боже!»

І поміг господь небесний
Поле іскопати.
І узяв Адам насіння
І став засівати.

І засіяв, і волочить,
Із-під шкури пнеться.
А чорт йому на бороні
Сидить та сміється.

Аж тихенько з обротею
Ангел появився,
Схватив чорта — і на диво
З него кінь зробився.

І запріг Адам коняку,
І став волочити,
І за поміч за велику
Господа хвалити.

XXII

От уже Адам і Єва
Кілька літ прожили,
Позабули свої жалі,
Землю полюбили.

А тим часом дав бог діти.
Сини хліб збирали,
Дочки вдома коло мамі
Шили, вишивали.

Тілько б жити-поживати
Та богу молитись.
Аж тут раптом на Адама
Тра біді звалитись!

Була осінь, і зачали
Дощики спадати,
І поїхали два брати
Сіно забирати.

І зачали між собою
Очередуватись,
Кому сіно подавати,
А кому остатись.

І сварилися, і бились,
Далі вила взяли
І впівночі поміж очі
Вилами сували.

І брат брата взяв на вила...
Ллється кров рікою!
І господь підняв їх в небо
Правою рукою.

І місяцем стали брати,
І пішли по небу,
І ще досі в небі світять
Людям на потребу.

І тепер на місяць гляньте:
Дивна божа сила!
На нім видно, як два брати
Взялися за вила.

XXIII

Гірко було для Адама,
Що сини пропали.
І довгенько Адам-Єва
Плакали-ридали.

І ридали, й перестали*
Тра було забути,
Бо вмерлого, як то кажуть,
З гробу не вернути,

І забули свої жалі,
І весело жили,
Працювали, їли, пили,.
Господа хвалили.

І розжився наш прапрадід,
Вмирати байдуже,
І говорить: «Не умру я,
Бо я сильний дуже!»

А бог з неба йому й кажеі
«Сину, не хвалися!
Хоч ти сильний, а зі смерті
Ти даремне кпишся.

Надійде година злая—
Руки заболіють,
Голова вся розійдеться,
Ноги обімліють.

Пожовтіють твої кості,
Помертвіють жили,
І тогді ти, як дитина,
Будеш край могили».

в

Трудно було віру датиі
Сила бушувала.
Та от раптом годиночка
Чорная настала.

XXIV

Заболіло всеньке тіло,
Ноги защеміли,
Засушило його кості,
Жили оніміли.

Голова вся розійшлася,
І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти,-
Сина закликає.

І чуть дихає й говорить?
«Сине, вірний сине!
Піди, сину, на край світу,
Вийди в небо синє

І скажи там слугам божим,
Котрі коло раю,
Що слабий я, на постелі,
Що я умираю.

Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
Ой мій сину! То-то гірко,
Гірко умирати».

І заплакав наш прапрадід.
Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.

І враз з батьком син заплакав,
Помолився богу,
Поклонився батьку й неньці
Та й пішов в дорогу.

І Адаму ніби й легше:
Він надію має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.

XXV

А синок пішов Адамів,
Куда вели очі,
І приходить на край світу
Близько полуночі,

Де зливалось небо ясне
З темною земльою.
І за небом спочивало
Сонце над водою.

І говорить він до сонця:
«Сонце, боже сонце!
Покажи ти мені, сонце,
До раю віконце!»

Показало йому сонце
Те віконце скраю,
І проліз синок Адамів,
І пішов до раю.

І приходить він до раю —
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.

І говорить син Адамів!
«Ангели святії!
Поступіться, відімкніте
Ворота райськії.

Та що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!»
Аж їден із херувимів
Йому відвічне:

«Раді б ми, Адамів сину,
Брами відчинити,
Та ключі не в нас, а в бога
Нічого чинити.

Їднаково для Адамаї
Віддаю, що маю!..»
І дав прут, що бог Адама
Виганяв із раю.

XXVI

Повернувся син додому —
Вся сім'я стрічає,
А Адам посеред хати
Слабий умирає.

І кивнув на свого сина
І став говорити,
Щоб йому із того прута
Обручі зробити.

І натроє прут розтяли,
Обручі зробили
І на голову Адаму
Міцно положили.

І, говорять, перестало
Голову ломити.
Але дармо наш прапрадід
Думав вічне жити.

Надаремне й син таскався
В далеку дорогу:
Ще до рання Адам бідний
Віддав душу богу.

І зібрались його діти,
Правнуки і внуки,
І зробили домовину,
Підняли на руки.

І понесли й поховали,
В землю закопали
І на першії могилі
Гірко заридали.

Заридали і могилу
Слізьми оросили.
І ті обручі з могили
Парості пустили.

І з тих паростів потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина
И триблаженне древо³.

---

3. Триблаженне дерево - легендарне дерево,що мало подобу хреста; за легендою, на нім було розп'ято Ісуса Христа.

2 ВЕЛЕТНІ

I

Були люди-великани,
В півверстви ступали
І руками мало-мало
Неба не сягали.

Ніпочому для них були
Гори і долини;
Ліси гнулись під ногами,
Як тонкі билини.

Були люди-великани,
Та згорділи з сили,
Загорділи і гріхами
Господа гнівили.

Рано богу не молились;
Посту не тримали,
Їли, пили і гуляли.
Свят не шанували.

Стали баби чарувати,
Дочок научати,
Батьки волю синам дали
Пити та гуляти.

І піднялись син на батька,
А дочка на неньку;
Брат з сестрою проводжали
Ніченьку темненьку.

Кров, як воду, проливали,
Різали, вбивали
І гріхами святу землю
Всюди укривали.

II

І збудили гріхи в небі
Господа святого,
І поглянув господь сильний
З неба високого.

І поглянув і задумав
Цілий світ згубити,
Тілько Ной⁴ зачав безгрішний
Господа молити:

«Не губи їх, сильний боже,
Може, обратяться;
Нехай тілько перед ними
Чуда появляться!»

І послухав господь Нояі
Кару відкладає
ї на небі ясне сонце
Кров'ю обливає.

І в полудень ясне небо
Страшно потемніло,
І, як шибка серед неба,
Сонце червонілої

І стемніла земля ціла,
Стала, як могила,
І стадами між хатами
Звірина бродила.

І говорить Ной правдивий:
«Кайтесь, сильні люди!
Сонце гасне, звірі бродять —
Кінець світу буде!»

Але дармо! Грішні люди
Того не вважають:
П'ють, гуляють, розбивають,
Бога прогнівляють.

III

І задумався бог сильний,
Став думу гадати,
Яку кару грішним людям
За гріхи їх дати.

І придумав на всім хлібі
Колос стеребити
І всіх грішних нечестивих
Голодом зморити.

І хліба тогді на світі
Дивнії бували:
Всю стеблину аж до низу
Зерна обливали.

І зійшов господь із неба,
Зшморгує колосся,
Аж на щастя в полі бути
Ною довелося.

Ухватив він кождий колос
На верху рукою
І промовив: «Ще раз, боже,
Молюсь пред тобою.

Ми не варті твого хліба,
Ми то добре знаєм,
Но, як схочеш, то й без того
Всі ми повмираєм.

А не буде нас на світі,
Все же будуть люди —
Нехай колос на стеблині
Хоч на жменю буде!»

І послухав господь Ноя,
Жменю оставляє,
Но рід грішний, нечестивий
Того не вважає.

IV

І говорить господь Ною:
«Сину вірний, Ною!
Ти готуйся — все кінчилось!
Кара над земльою!

Знаєш рибу, що на собі
Цілий світ тримає?
Тая риба стрепенутись
Штири рази має.

1 раз перший стрепенеться —
Світ весь затрясеться.
І земля вся наоколо
З небом розірветься,

І раз другий стрепенеться,
Потрясе собою —
Вже потоне і краями
Земля під водою.

І раз третій стрепенеться,
І пройде година —
І сухою в світі буде
Тілько середина.

1 остатній раз стріпнеться —
Цілий світ застогне,
І земля вся під водою
На милю потоне.

І даремне не молися:
Не зміню я кари.
Лиш тебе з дітьми спасу я
Та звірів по парі.

Ти лиш, Ною, із сім'єю
Будеш в світі жити,
Поспішай лиш до потопу
Корабель робити».

V

Повернувся Ной додому,
Сім'ю закликає
І з сльозами полю божу
Їм оповідає.

І жінок послав на поле
Хліб святий збирати,
А сам пішов із синами
Дерево рубати.

І рубає Ной з синами,
Бог їм помагає:
Що сокирою ударить —
Дерево спадає.

Аж в полудень — що за диво!
Син іде до тата
І приносить на долоні
Сірі мишенята.

І поглянув Нон старенький
І говорить: «Сину!
Перейде наш світ великий
На лиху годину.

Ото видиш дві комахи —
Такі будуть люди.
А то — сірі мишенята —
Їх худоба буде.

А то — плуг їх такий буде...
Сипу, милий сину!
Перейде наш світ великий
На лиху годину!

Віднеси їх туди, сину,
Де вони взялися.
Положи їх на те місце
Й богу помолися!»

І відніс їх, і почали
Карлики орати,
А синок пішов до батька
Дерево рубати.

VI

Стрепенулась сильна риба,
Страшно загуділо,
Потряслося ціле небо,
Сонце потемніло.

І покинув Ной рубати,
Став синів скликати
І казав дилі колоти
І стовпи тесати.

Тешуть, колять, дошки пилять
Бог їм помагає,
Но на лихо і диявол
Голову стромляє.

І що за день бідні діти
З потом нарубають —
Уночі чорти підпилять»
Другим підміняють.

А ті собі і байдуже:
Того не вважають,
Все новії стовпи тешуть,
Пилять та рубають.

І от знову загуділо,
Риба затряслася,
І краями земля ціла
Морем облилася.

І покинули тесати,
Стали будувати;
Та не знати, як до дошки
Дошку підібрати:

Все без міри у них було!
А потоп близенько!..
І Ной сів і зажурився
І здихнув тяженько.

VII

І поглянув господь сильний
З неба високого
І до Ноя посилає
Ангела святого.

І злітає ангел з неба
І говорить Ною:
«Не журися, вірний Ною:
Сильний бог з тобою!

Ще раз третій не стрясуться
Світові основи,
А у тебе уже буде
Корабель готовий.

Бери дошку, яку хочеш,
Приклади до дошки,
І котора з них велика —
Стули кінці трошки.

А коротка — натягни ї,
І вона пристане.
А що діти натесали —
На будівля стане.

Помолися тілько богу,
Щоби дав бог сили!..»
І з сим словом віддалився
Ангел яснокрилий.

І Ной міряє, стуляє,
Кінці натягає
І в суботу до неділі
Корабель кінчає,

VIII

І в неділеньку святую
Страшно загуділо.
Земля всенька затряслася,
Море закипіло.

Летять птахи, ідуть звірі,
Кождії по парі.
Тілько люди п'ють, гуляють
І не чують кари.

І зібрався Ной правдивий
Із сім'єю свою,
І бере по парі птахів
І звірів з собою.

Тілько птаха носорожець⁵
З сили загорділа
І ховатись від потопу
З Ноєм не хотіла.

Не хотіла — не хотіла;
Двері зачинились,
І підземнії основи
Ще раз затрусились.

Земля з шумом упірнула,
Море розіллялось,
І від страху сонце ясне
В хмари заховалось.

IX

Потонули, які були,
Самі вищі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.

І кривавий місяць сходить,
Сумно поглядає,
Як той батько нещасливий,
Що дітей ховає.

І, як гріб, стояло море,
Хвилі не збивало
І, як камінь надмогильний,
Корабель тримало.

А в повітрі птахи вились,
Бились, потопали,
Та до корабля святого
Приступу не мали.

От і птаха носорожець
В морі показався,
І ріг його серед моря,
Як віха, піднявся.

І проглянули те птахи —
Звились, полетіли
І на ріг той відпочити
Раптом всі і сіли.

І впірнув він головою —
Птиці позлітали.
Тілько вигулькнув із моря -
Птахи знов сідали!

І сідали, і злітали,
Поки не втопили.
Так завсігди тим буває,
Хто гордиться з сили.

І скінчилась кара божа,
Риба підступає
І на собі цілу землю
Знову підіймає.

Вода сплила; Ной остався,
Вийшов, подивився
І заплакав над землею,
Господу молився.

І молився, собі жичив
Лучче умирати,
Ніж такую страшну кару
Другий раз видати.

І на теє господь з неба
Дощик посилає;
Дощик сипле, а до Ноя
Господь промовляє:

«Не затоплю більше світа,
Ною! Не журися.
Годі землю оглядати,
В небо подивися!»

І поглянув Ной на небо:
Дощик не стихає,
Та на небі перегнулась
Веселиця й грає.

То дав господь ознак вічний,
Щоби знали люди,
Що такої в світі кари
Другої не буде.

Глянув Ной — розвеселився,
Більше не журився
І щасливо жив з сім'єю
Й господу молився.

X

А тим часом що день божий
Дощики спадали;
Всюди гори і долини
Зеленіти стали.

Ліс, травиця і пашниця
Стали виростати.
Але дармо: що минуло,
Тому не бувати.

На аршин трава піднялась -
Та й і засихає.
За Адамову травицю
Ліс відповідає.

То, що мохом називали
Допотопні люди,
Те лісами у нас зветься
Та і зватись буде.

А що люди, бідні люди,
На що ізаелися!
Як комахи, комашнями
Тілько завелися.

Ниньки родиться на горе,
Взавтра умирає;
Ранком грає против сонця,
Вечором згниває.

Но й за теє ми повинні
Господа хвалити,
Що й такими нам позволив
В білім світі жити.

Додаток

Загорділи великани,
Бога прогнівили,
І пропали з сего світу,'
Ніби і не жили.

І пропали — як не жили!
Пам'ять стеребилась.
Аж недавно (кажуть люди)
Їх нога з'явилась.

І у Києві чи Львові —
Бог те святий знає —
Серед церкви нога тая
Баню підпирає.

---

4. Ной - міфічний біблейський «патриарх». За біблійною легендою єдиний з своєю врятувався в ковчезі під час «всесвітного потопу« і став родоначальником нового людського роду. Цю легенду запозичено з давньовавілонського епосу про Гільгамеша.

5. Птаха носорожець - казковий птах з рогом на носі який загинув під час потопу, тому що, покладаючись на свою силу, не захотів сісти у Ноїв ковчег.

ЦАР ДАВИД⁶

I

Був колись-то цар на світі,
Що Давидом звався,
Спав на сріблі, в діамантах,
В золото вбирався.

І палаци мав на диво!
Стіль була шкляная,
І під стелею ходила
Рибка золотая.

Стіни були в діамантах,
В золоті підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.

Та і жінка гарна була,
Нічого казати:
Лиш поглянути на нюю,
То гріх не кохати.

Тілько б жити, царювати
Та молитись богу.
Та Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.

Люди охали, стогнали,
З голоду вмирали,
А Давид, що тілько бачив,
Грабив напропале.

Дівчат гарних, молодиців
Зводив він ні на що.
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.

Стид і сором, віра й правда
Все то замирало.
Повернулось все в палацах
І пуття не мало.

---

6. Давид - напівлегендарний біблейський цар (ІІ ст.. до н.е.). Церковники приписують йому авторство Псалтиря (книги псалмів). Насправді ж ця книга складалася протягом багатьох віків.

ІІ

І задумав бог Давида
До пуття привести.
Нарядився купцем дальнім,
Став товари везти.

І ото він до Давида
В місто заїжджає.
Давид чує: «Купець дальній»,-
В гості запрошає.

І приїхав купець дальній.
Став Давид питати:
«Звідки купець чужоземний?
Що маєш продати?»

Купець каже: «Я з Єгипту,
Найясніший царю,
І при собі на сю пору
Не маю товару.

Все-м розпродав між царями,
Що йно мав продати;
Тепер хочу в тебе, царю,
Палац купувати!»

«Много грошей, купче маєш,
В тім надію маю.
Лиш чи будемо сватами,
Того я не знаю»,

Як насиплеш стілько злота,
Що всі мої люди
Наберуться, скілько зможуть,
То твій палац буде!»

«Все то буде, ясний царю! —
Купець відвічає.—
Нехай зараз цар вельможний
Свій народ скликає!»

III

Затрубили рано труби —
Голос розіллявся;
І до ранку до другого
Весь народ зібрався.

І повів їх купець дальній
Між високі гори,
І в минуті стали гори,
Як золоте море.

«Беріть, люди,— купець каже,-
Доки вволю буде!»
І зачали злото брати
Давидові люди.

Брали-брали і ховали,
Далі й перестали.
«Годі з нас! Ми всі довольні!»
Разом закричали.

Закричали й розійшлися,
Звідки хто узявся.
І з Давидом між горами
Лиш купець остався.

«А що, царю,— купець каже,
Не програвся, може?»
Але Давид йому кажеі
«Не спіши, небоже!

Чия хата, того й правда,
Я не дам нічого,
Та ще дякуй, як тебе я
Випущу живого!»

«Твоя правда, ясний царю.
Все ж таки годиться
Нам з тобою, ясний царю,
Судом посудиться.

Живі люди не розсудять —
До вмерлих підемо:
Там впівночі на могилах
Правду ми найдемо».

Не тебе нам, але ти нас
Будеш всіх судити,
Як захочеш кості наші
З гробу воскресити».

І пізнав цар, з ким судився,
Богу поклонився
І відтоді зачав жити,
Мов переродився.

IV

Наступає тиха нічка,
Світять ясні зорі,
І в тумани, ик в намітку,
Завинулись гори.

За горами повний місяць
Череп підіймає
І на цвинтар серед поля
Сумно поглядає.

Було тихо між гробами,
Вмерці міцно спали,
Лиш купець дивний з Давидом
Через них ступали,

І проходять в середину
Цвинтаря старого,
І зачав купець будити
Кождого вмерлого.

І говорить: «Встаньте, люди!
Встаньте, божі діти!
І мене з царем Давидом
Вірно розсудіте».

І розкрились старі гроби,
Вмерлі повставали
І купцеві в ноги впали,
Впали і сказали:

«Боже вічний, боже дивний,
Праведний ти боже!
Хто тебе, правдивий боже,
Осудити може?!

V

Замовчали у Давида
Скрипка та цимбали,
І в палацах тілько гуслі
Набожно бреньчали.

І зачав Давид на гуслях
Пісні вигравати
І в тих піснях божу силу
Дивну вихваляти.

І вже рідко коли пісню
Грав він не святую
І списував тії пісні
В книжку у їдную. '

І убралась книга в пісні,
Ніби небо в зорі,
І розрізав Давид книжку
І кидає в море.

Їдні листи утопали,
Другі випливали.
І которі випливали —
Ангели збирали.

І зібрали, богу дали,
Став господь читати,
Прочитав — і нам, хрещеним,
Казав передати.

І тепер у кожній церкві
Пісні ті знайдуться,
І ті пісні цар-Давида
Псавтирою звуться.

VI

І говорить бог і господь:
«Царю і пророче!
Проси в мене, мій пророче,
чого серце хоче».

А в Давида, слава богу,
Вволю було всього,
Були й дочки, лиш не було
Сина ні їдного.

І зачав Давид молитись,
Господа благати
І просити його щире,
Щоб три сипи мати.

Щоб їден син був найкращий,
Другий — найсильніший,
А щоб третій син у нього
Був найрозумніший.

І послухав його господь
З високого трона,
І дав Йосипа⁷, Самсона ⁸
Та ще й Соломона⁹.

І Іосип був найкращий,
Самсон — найсильніший,
Соломон, його мізинець,
Був найрозумніший.

І найстарший сип, Іосип,
Завідував снами.
І тепер іще остався
Звичай межи нами,

Що як тілько коли-небудь
Сни страшнії маєм,
Пробудившись, не встаючи,
Тричі промовляєм:

«Що приснилось, то приснилось,
Нехай святий Йосип
Розтолкує й на все добре
З злого переносить»,

---

7. Йосип - один із синів царя Давида.

8. Самсон (староєврейське - Шимшон) – давноєврейський міфічний герой, син царя Давида. За біблейською легендою, мав надзвичайну фізичну силу.

9. Соломон (давньоєврейське Шаломо; близько 976-935 до н.е.)- цар Ізраільсько-Іудейської держави (близько 960-935 до н. е.). Син царя Давида. За традіциєю, йому приписують ряд творів, що входять до Біблії: «Книга притч», «Книга премудрості», цикл любовно-весільних пісень («Пісня пісень») та ін. Ім'я Соломона в переносному значенні – синонім мудрості.

VII

Середущий син Давида
В війнах лиш кохався
І ходив по цілім світі,
Всюди воювався.

Наостаток в нашу землю
Дніпром припливає.
Але тілько з води вийшов -
Аж лев надбігає.

Самсон кинувся на нього,
Наступив ногою,
Дере пащу, і із пащі
Пішла кров рікою.

А тим часом йому руки
Й ноги обімліли,
І лев сильний із Самсоном
Вічне скаменіли.

А потому зійшлись люди,
Київ збудували,
Та Самсона того й лева
З місця не здвигали.

І тепер іще він тисне
Лева під ногою ¹⁰,
Дере пащу, і із пащі
Йде вода рікою.

---

10. І тепер іще він тисне// Лева під ногою... - Йдеться про пам'ятку архітектури і гідротехнічного мистецтва «Самсон» на Червоній (колишній Контрактовій) площі у Києві. Збудована у 1748-1749 рр. Архітектором І. Григоровичем-Барським. На початку ХІХ ст.. усередині павільйону було поставлено дерев'яну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». У 1981 р. фонтан було відновлено в первісному вигляді (автор проекту архітектор В. П. Шевченко). З фонтаном пов'язано багато переказів (вважалось, наприклад, що той, хто вип'є води від «лева», залишиться жити в Києві). Переказ про походження цього фонтану використав також І.С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я»

І

Ще цариця Соломона
На світ не родила,
Лиш надію тілько мала,
По саду ходила.

І ходила й говорила
З панею їдною,
Котра з паном своїм мужем
Жила не з правдою.

Аж приходить покоївка
І оповідає,
Що йде пан той до палацу
І пані шукає.

Пані стала, а цариця
Дає її раду
Заховатись на годинку
В вишневому саду,

А сама йде до палацу,
Пана запрошає.
«Що нам скажеш, добрий пане?
Весело питає.

А пан низько поклонився,
Як царям годиться,
Та й говорить: «Будь здорова,
Ясная цариця!

Я не маю що казати:
Я прийшов питати,
Чи в цариці мої жінки
Часом не видати»,

«Ні, нема тут, милий пане!» —
Та відповідає.
А тим часом в неї голос
Стиха промовляє:

«Твоя жінка у садочку.
Можеш пошукати,
Яка жінка твоя, пане,
Така моя й мати!»

І чи чув пан, чи ні теє,
Що дитя казало,
Лиш цариці після того
Дуже кепсько стало.

II

Пройшов місяць з того часу,
Другий іскінчився,
А на третій в першу нічку
Соломон родився,

І в ту нічку ясне небо
Хмарою обвилось,
І в тій хмарі серед неба
Три зорі з'явилось.

І Давид-цар обіщався
Золотії гори,
Хто лиш тілько розгадає,
Що ті значать зорі.

І зібралось много мудрих,
Стали ворожити:
Той — на щастя, той — на долю,
Той — на довго жити.

А премудрий коло мами
Тілько усміхався;
І, як мудрі замовчали,
Він тогді озвався:

«Ти не слухай їх, мій тату,—
Став він говорити.—
Три зорі — то три лиш роки
Маю в світі жити!»

І вся тая мудра зграя
З встиду розбрелася,
А Давидові по серцю
Туга розляглася.

III

А тим часом від дня до дня
Соломон мудрився,
І бог знає, де він того
Розуму учився.

Лиш кінчалося три роки -*
А вже був охочий
Розпізнати, спільно важить
Розум весь жіночий.

І зробив шайки, як треба,
Достав чепець з мами,
Набрав клоччя повну жменю
Та й пішов до брами,

І на брамі на залізній
Він шайки чіпляє,
Кладе чепець, кладе клоччя,
Став і розважає.

Далі ходить та й регоче.
Аж надходить мати.
«Що ти дієш, Соломоне?» —
Почала питати.

А той собі все регоче,
Не дивиться в очі.
«Важу,— каже,— жменю клоччя
І розум жіночий.

Та сама ти подивися;
Голова жіноча
Не заважить та й не варта
Сеї жмені клоччя!»

І цариця злютувалась
І пішла від него.
«Чекай, сину,— розважає,—
Не дарую сего!»

IV

І приходить до покою,
Слугів закликає,
Оглянулась кругом себе,
Стиха промовляє:

«Ой ви, слуги, мої слуги,
Вчиніть мою волю,
Вчиніть волю, щоб не було
Мому серцю болю,

Візьміть сина Соломона,
Одягніть, умийте,
Виведіть його до лісу,
Серед лісу вбийте.

Вбийте й серце принесіте
І мізинний палець.
Най загине з сего світу
Соломон-поганець»,

І узяли його слуги
І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:

«Ой ви, слуги, вірні слуги,
Душі не вбивайте,
Хоч ще місяці, до трьох років
Пережитії дайте.

Я вам дам мізинний палець,
Ріжте, добрі люди.
А із нами є собака —
З неї серце буде!»

І відтяли слуги пальця,
Серце в суки взяли,
І понесли до цариці,
І цариці дали.

І не стало Соломона,
І ніхто не знає,
Лиш Давид по нім, нещасний,
З жалю умліває.

V

А Соломон серед лісу
Став думу гадати:
Днів лиш кілька оставалось
Білий світ видати.

І умився він, залився
Гіркими сльозами
І на землю сировую
Впав межи дубами.

І ті жалі, і ті сльози
Небеса пробили,
І усіх святих і бога
В небі розбудили.

І зачали святі люди
Господа молити,
Щоби господь Соломону
Дав ще літ прожити.

І сказав бог: «Соломона
Щиро я кохаю
1 своїх літ йому дав би,
Та я літ не маю.

А ви, мої святі люди,
Ви на землю йдіте
І для него кілька років
У людей просіте!»

І зійшли святі із неба,
І сталії ходити,
І ходили, іі літ просили
Соломопу жити.

VI

І день цілий проходили.
Закотилось сонце.
От підходять святі люди
Під їдно віконце.

Там старая баба жила,
Що сто літ прожила,
А ще других сто прожити
Доля їй судила.

І зачали святі люди
Бабу ту питати,
Чи не схоче тая баба
Своїх літ віддати.

«Нащо маю віддавати? —•
Баба говорила.—
Коли мені літа тії
Доля присудила!»

«Та не радість, бабко, старість,
Як старому жити —
Хіба тілько свої кості
Жовтії сушити.

А на світі є дитина,
Бідна сиротина,
Літ не має і вмирає,
Як тая билина!»

І здихнула стара баба
І стала казати:
«Коли так, то я вже мушу
Літ півкопи дати¹¹.

Лиш нехай дитина тая
Гаєм не гайнує:
Нехай літа дорогії
І себе шанує...»

---

11. Літ підкови дати - тобто 30 років.

VII

І минуло неділь кілька,
Кілька літ минає —
Соломон жиє на світі
І не умирає.

І згадав він свою неньку,
Що хотіла вбити,
І задумав, чим не було б,
Неньці відплатити.

Лиш Давид їдного часу
Виїхав з столиці —
Ввяв товару штири вози,
Їде до цариці.

Приїжджає під ворота,
Коні випрягає,
Аж виходить і цариця,
Купчика вітає.

Роздивилася товари —
Всі до вподобання.
Та й сам купчик молоденький
Здався б до кохання.

«А що хочеш за товари?» —
Ласкаво питає.
«Тільки дівчину на нічку»,—
Той відповідає.

І цариця попросила.
Сутки почекати.
І тим часом йому стала
Дівки добирати.

VIII

І настала ніч темненька.
Постіль застелили
І на постіль на пухову
Купчика вложили.

Йде дівчина, як калина,
Серце так і б'ється:
Хто-то знає, що там буде?
Що там доведеться?

А купець лиш подивився —
Каже: «Не годиться!»
Та й і просить, щоб прислала
Другую цариця.

Іде друга, як та ружа,
Серце обкипає:
Хто-то знає, що там буде,
Що її чекає?

А купець собі байдуже;
Не пускає спати,
А цариці таки просить,
Щоби дівку дати.

Що йно слала лиш цариця,
Все то не годиться.
Наостаток — що робити? —
Йде сама цариця.

Йде цариця, чепуриться,
Б'ються мило груди:
Вона знає, що чекає,
Що там з нею буде.

Лиш приходить — жвавий купчик
Став до себе звати.
І цариця коло него
Положилась спати.

IX

Положилася цариця
Без жадного фуку,
І купець підняв над нею
Свою праву руку.

І підняв він свою руку,
Положив на груди
І промовив: «Ой, колись-то
Грав я в сії дуди».

Потім знову синок каже
До рідної мами:
«Ой, колись-то я виходив
Через сії брами!»

Но цариця того всього
Та й не розважає;
Чи зшаліла, чи заснула,
Чи бог її знає!

І цариця не проспиться,
Спить і тяжко дише.
А купець на стінах всюди
Діамантом пише:

«Коли мати з сином спала,
Голова жіноча —
Видить бог, і видять люди —
Не варт жмені клоччя!»

Написав він і поїхав,
Куди сам лиш знає.
Аж тут рано, до схід сонця,
Давид приїжджає.

X

Спить цариця, не проспиться.
Давид походжає,
Походжає, поглядає
І письмо читає:

«Коли мати з сином спала,
Голова жіноча —
Видить бог, і видять люди —
Не варт жмені клоччя!»

І забились його жили,
І ожили кості:
Давид живо догадався,
Хто приходив в гості.

Догадався, що на світі
Соломон гуляє.
І як його відпихати —
Думоньку гадає.

«Га,— подумав,— зроблю плуга,
Плуга золотого.
Може, плугом відпитаю
Соломона свого!»

І зібрав він своє злото,
Сказав збити, злити,
І із того злота всього
Цілий плуг стопити.

І злотипки ізІбралисв,
Золото стопили
І на диво всьому світу
З нього плуг зробили.

І послав Давид по світу
Той плужок возити
І питати і писати,
Як будуть цінити.

XI

І цінили того плуга
І ціну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.

От додому повертають —
Видять: під горою
Парубок якийсь обдертий
Ходить з чередою.

І ходить він з чередою,
Чорний хліб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.

Слуги й того не минули:
Зачали просити
Подивитись на їх плуга,
Ціну йому збити.

І прийшов він. Зачинає
Плуга оглядати.
«Та плуг гарний,— промовляє,—
Нічого казати.

І чересло, і полиця,
І леміш хороший.
Кого злидні їдять три дні,
Дав би копу грошей.

То як дощики на щастя
В маї перепадуть,
Тогді плуг йому придасться
Й гроші не пропадуть.

А не будь дощу ні разу —
Він не варт нічого:
І не тільки хліба сего —
Сухарця цвілого!»

Записали й се ті люди
На папері свому
І поїхали сердиті
До самого дому.

XII

І приїхали додому.
Став Давид питати:
«Що там, люди, в білім світі
Про мій плуг чувати?»

Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
«Даруй, боже, тобі, царю,
Многі літа жити!: . •

Ісходили ми всю землю,
Скрізь людей питали —
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.

Лиш їден пастух поганий
З пантелику збився:
Не цінив він твого плуга,
Тілько з нього кпився.

Оцінив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маї дощ не буде,
Він не варт нічого!»

«Ой, самі ви,—Давид каже,—
З пантелику збились
Та і тії разом з вами,
Що в ціну гонились.

З вас усіх пастух убогий
Був найрозумніший.
І пастух той — певне діло —
Син мій наймудріший.

Беріть тепер в стайні коні,
Кождий вороного,
Найдіть мені, відпитайте
Соломона мого!..»

І почали люди всюди
Їздити, питати.
Але дармо! В чистім полі
Вітра не піймати!

XIII

І Давид-цар зажурився,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В світі відпитати.

«Га,— подумав,— видам бал я,
1 зійдуться люди,
Межи ними непремінно
Соломон мій буде!»

А в Давида — треба знати —
Все робилось живо:
Загадав лиш — і вродився
В нього бал на диво.

Трублять труби, ідуть люди,
Сіли за столами.
І дубові столи гнуться,
Гнуться під мисками.

І миски всі срібні були,
Тарілки із злота,
Гостям тілько із ложками
Кепськая робота:

На дві локті кожда ложка.
Як тут будеш брати?
За кінець візьмеш рукою —
Губі не дістати.

Ближче візьмеш — друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусіді свому
Очі вибираєш.

І задумалися гості,
Страва застигає;
Душа рада б попоїсти,
Та пуття не знає.

XIV

І Давид промовив стиха:
«Гостей в мене много,
Та нема щось межи ними
Соломона мого.

Де ж ти, сину Соломоне?
Де ж ти так довгенько?»
І поглянув наокола
І здихнув тяженько.

І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Взяли царя попід руки,
Повели з собою.

Аж тут раптом, ніби з неба,
Соломон напався:
«Чом не їсте, добрі люди?» —
Живо запитався.

«Чи ж не бачиш, яка ложка? —
Стали бурмотати. —
Візьмеш страви, очі видять, —
Губі не достати!»

А він живо людям каже:
«Ціхо! Угамуйтесь!
Ложки — в руки! І, як діти»
Через стіл годуйтесь!»

«О, спасибі тобі, хлопче!» —
Люди закричали,
Ложки — в руки і на чудо
Балувати стали.

Давид входить, догадався,
Сина скрізь шукає.
А син — бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!

XV

Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:

«Віють вітри, віють буйні,
Страшно хвилі б'ються;
Тяжко-тяжко мому серцю,
Що аж сльози ллються.

Наймудріший я на світі —
Що мені із того?
Як приблудний, ходжу, нуджу
Коло дому свого!

Ходжу, блуджу коло дому
І рідні не бачу.
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.

Нене ж моя, рідна нене!
Що ти починила?
Нащо ж мене Соломоном
На світ породила?

Нащо ж мене Соломоном
На світ породила —-
Нащо ж мене сиротою
По світу пустила?-

І пустила,і від батька
Сина відлучаєш.
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?»

XVI

Почорніло синє море,
Сонечко згасає,
І на небі чорна хмара
Каменем звисає.

Як склепіння гробовеє,
Небо сумне стало,
І, як гроби, з себе море
Хвилі підіймало.

І по світі білім тихо,
Тілько ворон кряче,
Тілько вітер повіває
Та жалібно плаче.

Вдруг півнеба загорілось,
Запалахкотіло...
І погасло, і по небу
Страшно загриміло.

Загриміло-загуділо,
Земля затряслася,
І по небу громовая
Стрілка пронеслася.

Бах на землю! Стало тихо,
Небо замовчало,
Лиш дрібними слізоньками
Землю устеляло.

Плаче небо й перестало,
Небу легше стало;
Чорні хмари розійшлися;
Сонце засяяло.

Любо-мило в білім світі.
Пташечки співають.
В полі люди хліб збирають,
В морі риби грають.

Любо-мило в білім світі,
На душі миленько.
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.

XVII

1 сидить він під скалою,
І сидить, і плаче.
Аж тут ворон чорнокрилий
Понад морем кряче:

«Ой літав я кожду нічку
Поможи горами,
Кожду пічку доглядав я
Соломона мами.

Ой коли ж ти, злая нене,
Будеш умирати?
Ой коли ж я над тобою
Сяду балувати?

І літав я недаремне,
І не маю жалю:
Серед тучі, серед грому
Я дождався балу.

Общипав я твоє тіло,
Виссав твої жили, —
Нащо ж серце твоє чорне
Громи розкрошили!..»

І літав він понад море,
Просин моря пити:
Тяжко стало після балу
Ворона палити.

І зачав він воду пити,
Пив і не напився
І без духу в синє море
З берега звалився.

А Соломон розважає,
Сльози утирає,
І до батька, до Давида,
Весело вертає.

XVIII

Давид плакав у палаці,
Тяженько журився,
Аж тут раптом перед нього
Соломон з'явився.

«Здоров, батьку мій Давиде!
Ой як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?»

І упав йому у ноги,
Низько поклонився —
І, як сонечко на небі,
Цар розвеселився.

«Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, розкажи-но!»

І Соломон сів із батьком,
Все став говорити:
Як то його рідна ненька
Думала згубити;

Як він смерті відкупився
Від рідної мами,
Як потому він став жити
Чужими літами.

Розказав усе Давиду.
Давид розридався:
«Слава богу, Соломоне,
Що хоч ти остався!

Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мні господь,
Будеш царювати!»

XIX

І почули усі люди,
І весь світ дочувся,
Що Соломон — у Давида,
Що він повернувся.

І зібрались до Давида
Царі і цариці,
Мужі, хлопці і дівчата,
Баби й молодиці.

І цар видав бал на диво,
Гості їли, пили,
Напослідок Соломона
Видіти просили.

І явився син Давидів,
Лиш не в кармазині:
В простих чоботях пасових,
В простії свитині.

І промовив: «Люди добрїі
З розумом судіте:
Як що шиєте, то перше
Гудза зав'яжіте!»

Тілько всього було й мови,
Всякий розважає,
Як, куди і против чого
Соломон стріляє.

Розважали і гадали,
Сили не добились.
Поклонилися Давиду,
Сину поклонились.

І поїхали додому,
Стали розважати:
Що б то було, як він каже,
«Гудза зав'язати»?

XX

Незабаром після балу
Цар Давид скончався,
І Соломон сів на царство
І коронувався.

Сів на царство й зачинає
Думоньку гадати:
Як би небо розгадати,
Море згрунтувати?

Соломону треба було
Тілько захотіти.
Захотів лиш — і на крузі
В небо став летіти,

І летів він, і чи довго —
Бог то святий знає.
Наостаток аж під самі
Хмари підлітає.

В хмарах густо, круг оперся.
Нічого діяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.

Розгортає чорні хмари
Круг свій підіймає,
Аж по самій середині
Голуба стрічає,

«Здоров, мудрий Соломоне!
Де ж ти так спішишся?
Не ізміряєш ти неба,
Дармо не трудися.

Може, ще як ти на милю
Хмарою проб'єшся.
Та як далі йти захочеш,
Там і останешся.

Повертайся ти додому
Та дивись усюди:
Під тобою синє поле
І п'ятно там буде.

І п'ятно те — земля наша,
Синє поле — море!..»
І вернувся він із неба,
Мале йому горе.

XXI

«Не ізміряв же я неба, —
Став він промовляти, —
Ану, стану ланцюгами
Море грунтувати!»

І зробив він скляну хату,
Ланцюги чіпляє
І із нею кораблями
В море виїжджає.

І на самій середині
Увійшов до хати
І казав себе помалу
В море опускати.

І у море що раз глибше
Соломон спускався,
І що море в собі має —
Все те роздивлявся.

Опускався, бо вже мало
Й ланцюга бог має,
Аж тут рак до него лізе
І його вітає:

«Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймайся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподівайся.

Двадцять літ жию я в морі
І донизу йду я,
Та дна моря не дістати,
Поки не умру я.

А може, ти і дістанеш,
Як ланцюг урветься.
Та вже світа повидати
Більше не прийдегься!»

І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річів
Міряти не треба.

XXII

Та не так-то швидко, люди,
Теє все робилось,
Як писалось на папері,
Як нам говорилось.

Соломон прийшов до себе
Та і нагадався,
Що йому на світі жити
Тілько рік остався.

А тут він іще давненько
Мав те на предміті,
Що безсмертна гора їдна
Єсть па білім світі.

Що до неї лиш достатись —
Можна вічне жити.
Давай туди діставатись —
Нічого робити!

Узяв хліба, узяв солі,
Помолився богу,
Вийшов тихо із палацу,
Пішов у дорогу.

І пішов він, а бог з неба
Тілько поглядає.
«Соломоне-Соломоне! —
Стиха промовляє. —

Хоч крутися, не вертися,
Нічого діяти:
Видне діло, годі жити,
Треба умирати.

Хоч крутися, не вертися,
Смерть перед тобою.
Ти якраз зійдешся з нею
Під горою тою».

XXIII

Де стоїть гора безсмертна —
Колись люди знали,
Лиш тепер — нещастя наше -
Всі позабували.

На горі тій жили люди
І не умирали.
Били камінь під горою,
Храми будували.

І явився до них господь,
Каже все лишити
І, як можна тілько скоро,
Домовину збити.

Каже збити домовину
Та і гріб копати:
«Скоро син сюди Давидів
Прийде умирати!»

І пішли всі, дошки пилять,
Тешуть і рубають.
Незабаром під скалою
Яму починають.

Аж надходить син Давидів,
Сумно поглядає.
«Що то, люди, з того буде?» —
Він людей питає.

«Єсть на світі цар премудрий, —
Став їден казати. —
Він зоветься Соломоном
І іде вмирати.

І ми робим домовину
Та і гріб копаєм.
А який він, коли прийде —
Ми й самі не знаєм!»

XXIV

От тобі й гора безсмертна!
Думав вічне жити,
Аж приходиться на нії
Голову зложити.

Що ж робити, як зложити?
Не буду втікати!
Мудрий вміє в світі жити,
Вміє і вмирати.

«А чи маєте ви міру?» —
Соломон питає.
«А бог її святий знає!» —
Хтось відповідає.

«Соломон із мене ростом,
Беріть з мене міру!»
І узяли з нього міру
На чистую віру.

Взяли міру і по нії
Домовину збили,
А по тії домовині
И яму припустили,

Припустили і скінчили.
«Почекайте, люди!
Ану, ваша домовина
Чи до міри буде?»

«Ану, справді! — кажуть люди. —
Ляж у домовину.
Чи якраз вона пристане
Давидову сину?»

І пристала домовина,
Ніби вона сама.
«Ану, в яму опустіте:
Чи пристане яма?»

Опустили його в ямуі
«Ну, спасибі, люди,
Засипайте Соломона,
Другого не буде!»

І

Перед тим, як мав на землю
Господь появитись,
Гірко було в світі жити,
Гірко і родитись.

Все в нім було зопсувалось,
Попереверталось,
І будівля світовеє
Мало що трималось.

Ріки в море поспливали,
Нікому спинити!..
І нічого було їсти,
І нічого пити.

Надаремне бідні люди
Плугом землю рили,
Надаремне гірким потом
І слізьми росили.

Земля все була, як камінь,
Хліба не родила
І від вітру, як дорога,
Порохом пилила.

Да і люди, сказать правду,
Пуття мало мали:
Божих свят не шанували,
Посту не тримали.

Багатії гайнували,
Обдирали бідних,
Не раз руки підіймали
Ріднії на рідних.

А найбільше було лихо,
Що смерть свою знали:
Батьки пили та гуляли,
За дітей не дбали.

І не було пуття в світі!..
Все в нім зопсувалось.
І будівля світовеє
Страшно хилиталось.

II

Видить господь, видить творець,
Що мир погибає, —
Архангела Гавриїла¹²
З неба посилає.

Посилає в Назарету¹³
До діви Марії¹⁴—
Передати її з неба
Вісті дорогії.

Передати її вісті,
Що бог з неба сходить
І що бога, як дитину,
Свята діва родить.

І явився ангел божий
До діви Марії,
І Марія з того часу
Стала у надії.

1 не сміла стара діва
Людям показатись,
І не сміла, і почала
Від людей ховатись.

І от господа повити
Врем'я наступає,
І до міста Віфлеєми¹⁵
Діва поспішає.

І у місті Віфлеємі
В опівнічну пору
Породила вона сина,
Як ясную зорю.

Породила бога в шопі,
В яслах положила
І з морозу чи зі встиду
Сіном притрусила.

---

12. Гавриїл - тобто чоловік божий, один із семи архангелів, який, за біблійною легендою, повістив народження Ісуса Христа.

13. Назарет - невелике місто в Галілеї (одна з трьох областей, на які поділялась Палестина в часи римлян), де, за переказами провів дитинство Ісус Христос.

14. Марія (староєврейське Міріам – гарна, прекрасна) – в християнстві богородиця, божа матір.

15. Віфлієм (нині Бейт-Лахм) – невилеке місто поблизу Єрусалима (Іорданія), де, за християнськими легендами, народився міфічний Ісус Христос.

III

Аж приходить кінь до ясел
І став сіно брати.
І зачав він Христа-бога
В яслах розкривати.

І побачив віл нужденний
І коня зганяє.
І став, дихає над богом,
Бога зогріває.

І говорить свята діва
Доброму волові:
«Будеш же ти в бога ситий,
Мати хліб готовий.

А ти, коню, будеш їсти,
Їсти не покинеш,
Доки сам ти коло їдла
Лопнеш та не згинеш...»

З того часу віл пасеться.
А прийде додому —
Він завсігди божу жуйку
Має в роті свому.

А кінь їсть і все голоден,
Кілько хто не кине;
І як буде — не покине,
Поки сам не згине!..

А тим часом радість стала,
Яка не бувала,
Над вертепом зоря ясна
Світом засіяла.

І над небом і землею
Ангели літають.
«Слава богу, і мир людям»,
Весело співають.

IV

Серед поля на степові
Пастухи стояли
І у буді в опівночі
Варту відбували.

Вдруг зірниця загорілась,
Світить дуже ясно,
Над шопою заблищалось,
Ніби сонце, красно.

З буди вийшли і зачали
Диво розглядати,
Аж злітає ангел з неба
І почав казати,

Що в вертепі бог родився,
З діви воплотився,
Як дитина, пеленами
Бідно уповився.

І зачали пастухи ті
Думоньку гадати,
Як тут богу поклонитись
І чим дарувати...

І вибрали ягня гарне,
Щиро помолились
І приходять до вертепу,
Богу поклонились.

Поклонились Христу-богу,
Подарунок дали
І з душею, щирим серцем
Богові сказали:

«Прийми, боже неба, землю!
Нашу чисту віру.
Нехай тобі наша віра
Буде за офіру!»

V

А тим часом зоря ясна,
Ясная приміта,
Була видна і в Персиді¹⁶,
Аж на кінці світа.

І в Персиді на пораду
Три царі зібралось
І зачали мудрувати,
Що на світі сталось.

Мудрували і гадали,
І на тім в них стало,
Що такий цар народився,
Як ще не бувало.

І взяли вони ливану,
Золота й кадила
І пішли собі в дорогу;
Як зоря водила.

І приходять до вертепу,
Бога увидали,
Поклонилися низенько
І дари давали.

І їден дав йому смирну
І став говорити:
«Жичу тобі, новий царю,
У розкошах жити!»

Другий золотом дарує
І почав казати:
«Жичу тобі, новий царю,
Щоби-сь був багатий!..»

Третій богу, як дитині,
Свій ливан приносить
І у бога йому сили
І здоров'я просить.

І віддали свої дари,
Ще раз поклонились
І веселі у Перейду
Знову возвратились.

---

16. Персида (Персія) – стара назва Ірану. У канонічному євангелії від Матфея сказано, що зорю бачили просто на сході. (розділ 2, в. 2)

VI

Ой, на річці, на Ордані,
Тече вода гожа,
І приходить над ту річку
З сином матір божа.

І ангели прилетіли,
Свічі засвітили,
Засвітили свої свічі,
Воду освятили.

І святая, й помічная
Ордань ціла стала.
І в Ордані матір божа
Сина іскупала.

Іскупала, як дитину,
В пелюшки повила
І у яслах, у вертепі,
Спати положила.

І колише мати сина,
І сама дрімає,
Аж до неї тихо з неба
Ангел прилітає.

«Годі, мати,— став казати,—
Сина колисати.
Казав Ірод¹⁷ малі діти
Скрізь позабивати.

Біжи, мати, до Єгипту.
Ховай свого сина,
Доки Іроду не прийде
Смертная година...»

Мати з сином на осляті
В Єгипет ступає,
Ірод слуги свої злії
Всюди розсилає.

Слуги ходять і убити
Господа шукають.
І, як воду, кров невинну
Всюди проливають.

---

17. Ірод (73-4 до н. е.) – іудейський правитель (40-4 до н.е.), ставленик римлян. Жорстоко придушував народні рухи, що знайшло відображення в біблійних легендах, зокрема в переказах про винищення ним іудейських дітей.

VII

І зачали у Рахілі
Діти побивати.
І зачала бідна мати
Тяженько ридати.

І, як ріки, сльози ллються,
Серце обкипає;
Бідна мати б'ється в землю,
Б'ється, промовляє:

«Діти мої, квіти мої!
Пташки мої сиві!
За що ж на вас розізлився
Ірод нечестивий?

«Діти мої, квіти мої,
Молоде колосся!
Ой, чого ж вам так без часу
Спати довелося?!

Лучче б я вас, мої діти,
На світ не родила!
Царю-царю нечестивий,
Вбий тя божа сила!»

Аж тут ангел прилітає
І почав казати:
«Ой, не бийся так тяженько,
Печальная мати!

Ой, не бийся за синами,
Рід твій не погасне!
І від дочок стане плем'я,
Як ті зорі, ясне!

Ой, не бийся за синами,
Бог їх не покине.
Незабаром і злий Ірод
Злою смертю згине...»

І здихнула ще раз мати,
Сльози утирає.
А в палацах на постелі
Ірод злий конає.

VIII

Сконав Ірод з сього світу,
Ніби не бувало.
І в Єгипті матір божій
Про те чутно стало.

І зібралась божа мати,
Свого сина взяла
І у нічку темнесеньку
Гори проходжала.

Проходжала ліси, гори,
Іде і забулась.
І на триблаженне древо
З небачки спіткнулась.

І на древо дитя впало,
Рученьки розклало.
І, як мертве, як прибите,
На ньому лежало.

«Ой, не дармо же ти, древо,
Триблаженним звалось,
Коли моє дитя любе
На тобі розп'ялось.,.»

Так сказала божа мати.
Сина підіймає.
А син матері святії
Стиха промовляє:

«Мати моя, рідна мати,
Я ще не розп'явся!
Знов на руки повернувся
І живий остався.

Но колись-то мене стануть
Розпинати люди,
І умру я в тяжких муках,
Гірко тобі буде!!!»

IX

Виріс господь, охрестився,
На Йордані змився
І на горі, на Оливні,
З ненькою простився.

Взяв апостолів дванадцять¹⁸
І зачав ходити,
Людей грішних научати
І чуда робити.

Перше всього треба було
Воду запинити.
І задумав бог по світу
Греблі погатити.

І почав людей збирати,
Звірину і птахів,
Різних гадів, різних жабів,
Риб і черепахів.

І зібрались всі до бога,
Стали працювати,
Стали скрізь греблі гатити,
Воду запипяти.

Тілько каня не хотіла,
По світу літала
І, як звав бог до роботи,
Богові сказала:

«Не буду я з ставу пити.
Бог з тою водою!
Прожию я і без того,
Дощем та росою!..»

І скінчилася робота,
Скрізь стави настали,
І усі по воду ходять,
Котрі працювали.

Тілько каня приступити
Голосу не має
І жажденная літає
І дощу чекає.

---

18. Дванадцять апостолів - вигадані, міфічні особи. За євангельським міфом, Ісус Христос з великої кількості своїх послідовників вибрав найкращих дванадцять учнів – апостолів, яких послав проповідувати своє вчення.

X

Загатив бог стави всюди,
Став і гадь збирати.
Став збирати, замовляти
І в мішок складати.

І зібрав він усі гади,
Які тілько були.
Петро¹⁹ з Павлом²⁰ приступили,
Кінці зашморгнули.

І бог вибрав чоловіка,
Посилає в гори
І мішок той з гори каже
Кинути у море.

«Не розв'язуй лиш, небоже! —
Господь йому каже. —
А то горе тому буде,
Хто його розв'яже...»

І поніс той міх на собі
Та й собі гадає:
«Ану, таки подивлюся,
Хто теє пізнає?..»

І зайшов він між горами
Під їден місточок,
Оглянувся, і нагнувся,
І гризе шнурочок.

Пук шнурочок! А із міха
Як підуть гадюки!
І чоловік тілько ахнув
І заломив руки.

Аж підходить ту.т і господь
І почав казати:
«Хто розсипав ті гадюки,
Мусить позбирати».

І крилами стали руки,
Рогом ніс облився
І з цікавого сіроми
Бусель поробився.

---

19. Петро - апостол, один із учнів Ісуса Христа, походженням із Галілеї. Церква шанує його пам'ять 29 червня ст. ст.

20. Павло - апостол, проповідник християнства серед язичниківу І ст. Пам'ять 29 червня ст. ст.

XI

Ізробився з него бусель,
Да все розум має,
І чи добрі, чи злі люди —
Добре розважає.

І подякує, як хоче,
І наробить горя.
Раз весною прилетіли
Буслі із-за моря.

Прилетіли і літали,
Місця добирали
І на клунях двох сусідів
Гнізда збудували.

І в їдного добре було,
Нічого казати;
В него любенько ходили
Буслі коло хати.

А в другого малі хлопці
З клуні не злізали,
Горобців в гнізді шукали,
Яйця зачіпали.

І найшов сердитий бусель
До городу стежку.
В темну нічку приніс з поля
З вогнем головешку,

І до рання, ще до світа,
Все вогнем там сіло.
А у доброго сусіда
Було інше діло.

Там в ту пору приніс бусель
Калиточку злота...
Отака-то, добрі люди,
З буселем робота!

XII

А тим часом люди стали
Смислу добирати
І усюди коло ставу
Млини будувати.

І на диво збудували!
Воду лиш пускають —
Вода б'ється об колеса,
Колеса кружляють.

І зубами веретено
Колесо хапає,
Веретено, як на жорнах,
Камінь обертає.

А наверха й кіш готовий,
І вже не журися:
Тілько всипав — склади руки
Та муки дивися.

Вода скрупить, вода змеле,
Вода зшеретує.
Сходьтесь, люди, і меліте,
Вода не коштує...

Так-то воно, добрі люди,
Та не так ведеться, '
І за мірою і грішми
Мельник всюди пнеться.

Да тепер іще нічого:
Хоть мірчук збирають,
Але в-идно, що ще трохи
Бога в серці мають.

А спочатку, не дай боже,
Як вони збирали!
Не десяту, як ведеться,
А четверту брали.

XIII

І дочувся Христос-господь,
Думоньку гадає;
Взяв з собою Петра-Павла,
Млини оглядає.

І де прийде — потішає
Бідную громаду
І мельника научає,
Дає добру раду.

І задумав їден мельник
Бога налякати,
Щоб не дати свого злого
Млина оглядати.

Лиш не бога ошукати!
Господь знає теє,
І все наше господь знає,
Добреє і злеє.

Тілько господь з Петром-Павлом
Став на міст ступати —
Аж став мельник із-під мосту
Медведем ревати.

«Ревай же ти, чоловіче, —
Господь йому каже,—
А у млині замість тебе
Нечистий заляже!»

І тей мельник ізмінився
І медведем стався,
І на задніх тільно лапах
Людський знак остався.

А в млині його чортяки
Тютюн собі стелять
І, як північ наступає,
На табаку мелять.

XIV

Господь ходить в білім світі,
Іде коло ставу,
Аж чоловік на вершині
Скошує отаву.

І що скосить — його жінка
Й діти забирають
І відносять на горбочок,
Буду накривають.

І та буда — не знати що,
Людям сміх казатиі
Блекотянії підпори,
Лободині лати.

«Що ти робиш? — господь каже.
Помагайбі, батьку!»
«А що ж роблю? Таже бачиш,
Що будую хатку!»

«Бійся бога, чоловіче! —
Став господь казати.—
Як ти будеш в сії хаті
Зиму зимувати?»

«Мені на зиму не треба,
Я і сю покину,
Бо лиш місяць маю жити,
А там і загину!»

«Як же ж жінка твоя й діти?» —
Став господь питати.
«А я знаю? Може, підуть
До чужої хати!»

І здихнув господь і каже:
«Недобрії люди!..
Не будете же ви знати,
Коли смерть вам буде!»

І сказав бог, віддалився,
Ходить понад ставом.
І от сонце спочиває,
Смеркне незабавом.

XV

І тумани розляглися;
Закотилось сонце.
І приходить в село господь
Під їдно віконце.

І поглянув господь в хату —
В хаті, як годиться:
Не димить убога скалка,
Каганець блищиться.

Сам хазяїн кінець столу
Сидить в кармазині,
А сусід стоїть, бідняка,
В сірії свитині.

Бідний плаче і ридає,
Багач — ні словечка:
Межи ними на ту пору
Вийшла суперечка.

І убогий, і багатий
Разом поле мали,
Разом його обробляли,
Разом засівали.

І на щастя біднякові
Поле зародило,
А багатому все поле
Куколем заплило.

І відрікся багач поля —
Боже, твоя воля! —
Да і каже: «Котре гарне,
То те моє поле».

І почалась межи ними
З того суперечка:
Бідний просить, бідний молить,
Багач — ні словечка.

Наостаток ніби зм'якнув
І бідному каже:
«Взавтра нас сам бог розсудить
І поля покаже!»

XVI

Вбогий вийшов, а багатий
В опівнічку саму
Серед поля убогого
Викопує яму.

І садовить у ту яму
Дитя своє враже
І соломою вкриває
І до нього каже:

«Гляди ж, — каже, — як спитаю,
Чиє сеє поле,
То ти крикни: «Твоє власне,
А бідного голе!»

А убогий і не знає.
Рано повставали,
Позбирали всю громаду,
Коло поля стали.

І багатий ізняв шапку
І зачав питати:
«Скажи, боже, хто тут сіяв?
Вбогий чи багатий?»

«Ні, не вбогий, а багатий», —
Хтось відповідає;
А тим часом з-між народу
Господь виступає.

Виступає й багачеві
Почав говорити:
«З сего часу син твій буде
Вічне землю рити».

І сказав усе народу
І сам віддалився.
А народ у яму глянув —
А там кротик рився.

XVII

Вгамувалися багаті
І не обдирали,
Лиш не сим, то другим люди
Бога прогнівляли.

Було святенько, неділя;
Дзвони задзвонили
І до церкви на молитву
Каждого будили.

І набожні повставали,
Як годиться, вмились,
Надягнули, хто що має,
Богу помолились.

І на утрені стояли
В церковці святії...
Та не так-то воно було
В їдній хаті злії.

І там рано позбуджались,
Та роботу мають:
Їдні закришку щіпають,
Ті — дрова рубають;

Господиня їсти варить;
А господар хати
Ще до служби пообідав
Та й пішов орати.

І оре він серед поля,
На воли гукає,
Аж господь іде до него,
Йому розважає:

«Що ти робиш, чоловіче?
Неділенька, свято!»
«Таких свят, — плугатар каже, —
Є в року багато!»

1 скарав його син божий
Карою своєю:
Плуг, плугатар і погонич
Щезли під землею.

XVIII

І прийшов господь до церкви,
Став народ скликати
І у церкві на амбоні
Людям став казати:

«Я, Ісус Христос, син божий,
Кажу, щоб ви знали,
Щоб ви день недільний чтили,
Свята шанували.

Щоби в свято не рубали,
В полі не орали
І коріння на городах
Своїх не копали.

Щоби в свято не робили
Старі і малії;
Щоб зарання всі стояли
В церковці святії.

Бо Я дав вам для роботи
Шість днів па неділю,
А седьмий день для покою
Й найменшому зіллю.

Та ще кажу, щоб ви, люди,
Милосердя мали,
Калік, старців не гнушались,
Сиріт пригортали.

Щоби старших шанували,
Батька й неньку чтили
І що я лиш вам говорю,
Теє все чинили.

І як будете ви, люди,
Теє все чинити,
Буде добре вам і дітям
В білім світі жити.

XIX

Як не будете чинити
Того, що я кажу,
Буду тяжко вас карати,
Тяжко вас накажу.

Пущу голод, стануть люди
З голоду вмлівати.
Пущу помір, стануть люди
Мором умирати.

Будуть війни між царями,
Межи королями.
Буде сварка, буде бійка
Межи всіма вами.

Син на батька, доч на неньку
Стануть підійматись.
Як вода, крівля по світу
Буде розливатись.

І тогді начнете, люди,
Мене пізнавати!
А як ні, то я ще тяжче
Буду вас карати.

Стануть громи сильні бити,
І небо блищати,
І град стане зілля ваші
В нивах побивати.

Злетять птахи, птахи злії
І будуть літати
І, літаючи, живих вас
Будуть заїдати.

Щоб ви, люди, гнів мій знали!
А ви розум майте
І мене до того гніву
Не допроводжайте.

Бути свідками неправди
Тяжко стережіться,
Людям кривди не робіте,
Дармо не кленіться!»

XX

Служба божая кінчилась,
Дзвони залилися,
Люди богу помолились
Да і розійшлися.

Розійшлися і зачали
За обід сідати;
Аж приходить і сам господь
До їдної хати.

І приходить з Петром-Павлом;,
Просять його сісти,
Просять його за стіл сісти,
З ними разом їсти.

Сіли вони кінець столу,
От і борщ подали,
Стали їсти всі, і гості
Кілька ложок взяли.

За борщем подали кашу
Да й перепрошають,
Що на стіл подати більше
Нічого не мають.

А бог глянув на полицю.
«Що ж там на полиці?
Вареники, либонь? — каже, —
Або варениці!»

«Де там вони узялися? —
Жінка говорила.—
То я вчора півмакітри
Черепах зловила!»

«Нехай будуть черепахи!
Нічого діяти!»
І з сим словом поклонився
Та й пішов із хати.

Жінці встидно чогось стало,
Беруть її страхи.
Глип в макітру — а в макітрі
Справді черепахи!

XXI

Осінь була і минула;
Сніжки припадали.
І по селах, як звичайне,
Весілля настали.

Хлопці швендяли усюди,
Сватались, женились,
І дівчата коло хлопців
Вились, чепурились.

І багато через зиму
Дівчат зав'язалось;
Много хлопців-вітрогонів
Захазяйнувалось.

Та їдно лиш серед зими
По року новому
Було славнеє весілля
У селі їдному.

Чого думка лиш бажала,
Спекли, наварили,
І на вечір на багатий²¹
Христа запросили.

І балують собі гості,-
А було немало;
Стали їсти, стали пити —
Вина їм не стало.

І казав господь принести
Води із криниці,
І побігли за водою
Жваві молодиці.

І принесли, виливають,
Аж тут диво сталось:
Зо всіх відер, скілько було
Вино виливалось!

Аж тогді по правді гості
Всі забалували,
І-той вечір усі люди
Багатим назвали.

---

21. Багатий вечір, багат-вечір, багата кутя – вечір напередодні різдва.

XXII

І у нас багатий вечір
Каждий рік буває,
І господь в криницях воду
В вино претворяє.

Лиш не знати, в яку пору,
В якую годину,
Щоб послати до криниці
З відрами дівчину...

Було раз уже пізненько
Каганці згасали,
А подекуди хрещені
Вже й позасипляли.

Лиш в їдній убогій хаті
Скалочка диміла,
І на лаві при вечері
Вся сім'я сиділа.

І що господь дав — із'їли,
Стали воду пити;
І напились, помолились,
Тра начиння мити.

А при хаті па ту пору
Ні краплі водиці!
І дівчина взяла відра,
Пішла до криниці.

І набрала, і приносить,
В діжку виливає,
Коли дивиться — з відерця
Вино витікає.

Взяла друге... Ні! у другім
Чистая водиця...
І убогі вечір мали
Такий, як годиться.

ХХIII

Ба ще й друге в світі чудо
В вечір сей буває:
Вся худоба між собою
В північ розмовляє.

Лиш послухати їх мову
Хто цікавість має,
Незабаром після того
Нагле умирає.

Був колись їден цікавий
Тую мову знати,
І пішов він під обору,
І став вартувати.

І от віл їден піднявся,
Тяженько здихає.
«Чого, брате, так здихаєш?»
Другий віл питає.

«Як же ж мені не здихати?»
Каже той до того. —
Завтра в яму повеземо
Господаря свого!»

І почув він — душа стала
Лиш на волосочку.
Живо в хату: «Жінко! Жінко!
Дай білу сорочку!»

Вмився, вбрався, як до смерті,
Богу помолився
І ще до світа, до рання
В труні опинився.

Плаче жінка, діти плачуть.
Полежав він добу,
І ті самі воли везли
Його тіло к гробу.

XXIV

Проминуло неділь з десять,
Може, й ще неділя,
Як Христос-господь заходив
На теє весілля.

І зібрав він тьму народу,
Тьму неізлічиму,
І із ними іде в місто,
В місто Русалиму.

І зачали діти з вербів
Гіллячки ламати,
І ламати, і під ноги
Господу кидати.

І господь гіллячки тії
Всі благословляє,
Напослідок сам нагнувся,
Їдну підіймає.

І потріпав Петра нею
І став промовляти:
«Ще лиш тиждень — і Великдень
Ви будете мати!»

А Петро підняв гіллячку
І Павла став бити,
Злегка бити і те саме
Йому говорити.

І зачали і всі люди
Вербу підіймати,
Підіймати, злегка битись
Та й і промовляти:

«Ой, верба б'є, а не я б'ю,
Ще лиш тілько тиждень —
І наступить, і настане
В нас святий великдень!»

XXV

А тим часом бог приходить
Під тесові брами,
Входить в місто, а у місті
Аж кишить жидами.

І став господь їм казати,
Щоби віру мали,
Щоб на нашу святу віру
Всі поприставали.

Лиш «жид жидом», як той каже:
Віри не зміняє
Та ще й кпитися, поганий,
З господа гадає.

Ніяково й говорити,
Що вони зробили:
Взяли товстую жидівку,
Коритом накрили.

І приводять Христа-бога,
Просять угадати,
Що б за диво під коритом
Мало в них лежати.

А господь подумав трохи,
Так собі нібито,
Далі сміло жидам каже:
«Свиня під коритом!»

Жидова зареготіла,
Вдруг корито зняла,
Аж з-під нього не жидівка,
А свиня устала.

І бог вийшов з Русалими,
Вийшов, іде к морю,
К далекому іде морю,
На високу гору.

XXVI

А жидова, як те море,
Боввани збиває,
Лиш погляне на корито —
Пейси обриває.

Прийшов рабин їх Кайяфа²²,
І той зламав руки:
«Ловіть Христа! Беріть Христа
На страшнії муки!»

І гадають вони думу,
Як його зловити.
Аж являється Іуда
І став говорити:

«Я всі сховки його знаю,
Не журіться, люди,
І продам його на муки,
Тілько плата буде!»

«Якої ж ти хочеш плати?» —
Стали всі питати
І зачали у Іуди²³
Христа торгувати.

І на тридцять рублів рівно
Ціну тую збили,
І прокляті проклятому
Сріблом відлічили,

І нечистий злую душу
Ніби маслом маже,
І згорнув Іуда гроші
І рабииу каже:

«В четвер, рівно вопівночі,
Будьте ви готові,
А тим часом, добрі люди.
Будьте ми здорові!»

---

22.Кайяфа - біблійний первосвященик, один із суддів Ісуса Христа.

23. Іуда - Іуда Іскаріот, один із 12 апостолів, який продав Ісуса Христа за 30 срібняків; його образ став символом зрадництва.

XXVII

Матір божа тогді спала
На горі Оливній,
І над нею сни снувались
І страшні, і дивні.

І прийшов до неї господь,
Став її питати:
«Ой чи спиш ти, чи ти чуєш,
Рідна моя мати?»

«Ой, спала я, милий сину,
Спала, та збудилась,
І.о тобі, все о тобі
Річ страшная снилась.

Виділа я, що ти, сину,
У саду молився,
Що опівночі з жидами
Іуда явився.

І зв'язали тобі, сипу,
Пречистії руки
І повели до Кайяфи
На страшнії муки.

Тебе збили, ісплювали,
К стовпу прикували
І вінок терновий сплели
І коронували.

І із голови твоєї
Страшно кров спливала,
І плоть твоя пресвятая,
Як кора, спадала.

А потому, на Голгофі²⁴,
До хреста прибили
І ребро твоє святеє
Копієм пробили...»

«Все те правда, — господь каже
Все те живо буде:
Все те маю я терпіти
За мир і за люди!»

---

24. Голгофа - гора в Єрусалимі, на якій нібито розп'ято Ісуса Христа. В т часи була за межами міста.

XXVIII

Наступає жильний вечір²⁵
Сонечко згасає,
І апостолів до себе
Господь зазиває.

І зійшлися всі дванадцять.
Просить господь сісти
І зачав вечерю тайну
З ними разом їсти.

Повечеряв разом з ними,
Зо всіма простився
І пішов від них до саду
І в саду молився.

І молився, і кривавий
З нього піт котився.
І опівночі з жидами
Іуда явився.

І невірнії зв'язали
Христу-богу руки
І повели до Кайяфи
На страшнії муки.

Стали бити і плювати,
До стовпа вкували
1 на голову пречисту
Тернину наклали.

І струями по всім тілі
Кров його спливала,
1 плоть його пресвятая,
Як кора, спадала...

Аж приходить і Іуда.
Як глянув на муки —
Грішми в землю! А сам плаче,
Ходить, ломить руки.

Наостаток з того жалю
Прибігає к лісу
І у лісі па осиці
Віддав душу бісу.

---

25. Жильний вечір - вечір напередодні першого дня великого посту, заговини.

XXIX

А тим часом на Голгофу
Стали бога вести
І звалили хрест на нього
І казали нести.

І іде він, і несе хрест;
Силоньки не має:
Що пройде їднії гони —
Та й із ніг спадає.

І за брамою звалився
І не може встати.
Аж несе їден убогий
Яйця продавати.

І кладе він їх під браму,
Бога підіймає,
Підіймає і хрест тяжкий
Нести помагає.

От і самая Голгофа...
Вбогий повернувся,
Коли гляне — його кошик
Злотом нагорнувся!

Та і яйця межи злотом
Були не пропали,
Лиш, на диво, крашанками
Й писанками стали.

І відтогді стали й люди
Писанки писати
І в великдеиь всіх знакомих
Ними дарувати.

А тим часом на Голгофі
Хрест уґрунтували
І на ньому Христа-бога
Страшно розіп'яли.

Розіп'яли, руки й ноги
Цвяхами прибили
І ребро його святеє
Копієм пробили.

XXX

Тяжко мучиться наш господь,
Тяжко умирає,
І із жалю все замовкло,
Голосу не має.

Тілько горобці погані
Понад хрест літали,
І літали, і скакали,
І «жив-жив» кричали.

Терпів господь милосердний,
Далі став казати:
«Всяку птицю я приймаю,
Буду доглядати;

Горобця лиш не догляну
І не нагодую
І нечистому на волю
Погань ту дарую!»

І узяв їх чорт у руки
Та й і доглядає,
І на Семена²⁶ мірками
Всіх переміряє.

Міряє їх в очереті
І мірчук збирає:
Їдні міру зоставляє,
Дев'ять мір пускає.

І від Семена до весни —
То і діти знають —
Горобці всі табунами
По світу літають.

---

26. ... на Семена... - за церковним календарем 14 вересня.

XXXI

Вмер господь. А божа мати
Над морем сиділа,
Над морем вона сиділа,
Суху рибу їла.

Аж приходить Петро з Павлом:
«Вставай, божа мати!
Іди сина з хреста зняти,
В гробі поховати».

Як почула божа мати —
Руки заломила
І сухої половину
Риби опустила.

І ожила та півриба
І досі ведеться,
І та риба в нас, хрещених,
Камбулою зветься.

І устала божа мати,
Свого сина зняла,
Плащеницею покрила,
В гріб камінний вклала.

В гріб уклала і над гробом
Страшно голосила,
Доки стража того гробу
Камнем не закрила.

Стража камінь привалила
Печать приложила
І край гробу поставала,
Огонь розложила.

І у нас часами хлопці
Теє споминають
І в суботу коло церкви
Огонь розкладають²⁷.

---

27. І в суботу коло церкви || Огонь розкладають - Мається на увазі субота перед великоднем.

XXXII

От субота і минає,
Північ наступає.
Стоїть стража коло гробу,
Стоїть, не дрімає.

Але тілько за опівніч —
Аж печатка рветься,
Камінь з гробу підійнявся
І об землю б'ється.

Засіяло кругом гробу,
Стража утікає.
І господь наш і спаситель
З гробу воскресає.

І настав святий Великдень,
Цілая неділя.
Всюди радість, всюди празпик
І душі весілля.

І відвідав господь матір
І усіх, як треба,
І на шостії неділі
Вознісся на небо...

І вознісся бог на небо,
А ми тут жиємо,
Та колись і ми на небі
З господом будемо.

Тілько богу тра молитись,
Як годиться, жити
І святую волю божу
Від душі чинити!