"Ти, може, став оце і думаєш про сина"

Ти, може, став оце і думаєш про сина,
Котрого — жди, не жди — не скоро дочекать.
Де ти блукаєш по світах, дитино,
З якого тебе краю виглядать?

Бажань нема і поривів немає,
Немає духу, щоб співзвучна мідь
Його зуміла до борні збудить,
Чи ждав чи ні — не віда він, не знає.

Спини в вікні засмучений свій зір,
Де прямо в шиби вишні віття хилять,
Вони з тобою разом дні поділять,
Вони не зрадять — їм єдиним вір.

А син як прийде — ти його зустрінеш
Біля воріт, з дитинства битий шлях
Вже затужавів, висохнув, прочах.
Куди ти тільки сльози смутку дінеш?