Франко Іван - Семітизм і антисемітизм у Галичині
Українська література / Франко Іван / Публіцистичні твори / Семітизм і антисемітизм у Галичині
В базі 4533 віршів 567 авторів.

Семітизм і антисемітизм у Галичині

PDFДрукe-mail

Єврейське [в оригіналі скрізь: жидівське, жиди] питання без сумніву одна з найважливіших і найбільш пекучих справ нашого краю вже хоч би тому, що в ньому жиє пропорціонально значний процент єврейської людності, а ще більше з огляду на її економічне положення, спосіб її розселення та нарешті на вплив, який має вона на суспільно-економічний розвій нашого краю, та на становище, яке займає супроти різних верств і різних ідейних течій, що борються внутрі нашої суспільності. Тому добре зробив «Przeglad Spoleczny», що в першім своїм річнику присвятив тому питанню кілька статей, а між ними помістив таку основну та широко закроєну працю, як «Proba rozwiazania kwestji zydowskiej» Альфреда Носсіга, далі трактував її в одній із програмових статей та в «Echach» у напрямі принципіально однолитім, хоч із різних точок погляду. Цікаве те, що в тім питанні забрали голос члени всіх трьох народностей нашого краю — польської, руської та єврейської. Та не менш цікаве також становище, яке супроти тих голосів заняла єврейська преса та часть преси польської. З польської преси, скільки знаю, присвятили статті д. Носсіга ширші згадки «Kurjer Lwowski» та варшавський «Przeglad Tygodniowy», сей остатній п.з. «Poroniona monarchia».

Щодо «Ech», то більша часть львівських і варшавських дневників задовольнилася передрукованням (без подання джерела) поміщеного в них фактичного матеріалу, а проти уваг та внесків автора полемізували тільки єврейські часописи «Israelit» та «Ojczyzna», які також остро виступили проти проектів д, Носсіга.

З початком біжучого року вийшла в Яссах брошура д-ра медицини Ліппе, в якій усі ті голоси, з додатком помислів німецького філософа Гартмана, піддано подрібній критиці під спільним і дуже характерним заголовком « Symptome der antisemitischen Geisteskrankheit».

Ся брошура, з-під пера автора, що пильно слідить за ходом єврейської справи (на обложці зазначено чотири його попередні розвідки в тій справі), цінна для нас не стільки з огляду на її критичні уваги, яких вартість пізнаємо далі, скільки з огляду на численні позитивні дані для характеристики єврейського типу та єврейських аспірацій.

Поперед усього передам тут коротко основні думки торічних статей «Przegladu Spolecznego» про єврейське питання. Найважніший погляд, що потягає за собою цілий ряд важних консеквенцій і до якого признається «Przeglad Spoleczny» навіть наперекір многим євреям, се признання євреїв як окремої народності, опертої на їх окремім походженні, традиції, способі життя а залежним від усього того окремім складі духовнім, окремим погляді на світ та окремім характері. В логічній консеквенції з тої основи випливає друга основа, оголошена в «Przegl. Spol.»: признання євреям найповнішого права до розвивання своєї народності в такім напрямі, який вони самі признають найвідповіднішим, і признання їм повної автономії та ініціативи у всіх внутрішніх реформах, розуміється, з признанням усього того також для народностей польської та руської.

Але, виходячи з тих основ, подиктованих національно-автономічною та федералістичною програмою, «Przegl. Spol.» далекий від тої ліберальної Principienreiterei, яка не бачить життя, тільки принципи, і замикає очі на факти або закриває їх загальними фразами. Тому редакція не задоволилася проголошенням основ, але, вглядаючи глибше в сучасне життя, старалася дослідити, оскільки ті основи мають шанси здійснення без шкоди для жодної з інтересованих народностей, а з користю для всіх, бо ж очевидна річ, що в противнім разі й самі основи не мали би ніякої вартості. Тому, аби уможливити перехід від теорії на ґрунт практичної політики, редакція старалася в різних статтях подавати аналіз наших суспільних відносин, аби уможливити оцінку сил, що виступають до конкуренції. Національний характер у різних його проявах, історичний розвій, теперішній стан економічний, оцінка посторонніх впливів політичних так само, як і економічних та духовних, усе те було обговорюване на сторінках «Przegl. Spol.» більш або менш систематично, оскільки на се позволяли рами часопису, але все з тою непохитною провідною думкою — освітити та проложити дороги, якими народ так само польський, руський, як і єврейський, може дійти до правдивого людського побуту, осягнути умови правильного і всестороннього розвою. Про жодне гноблення, про жоден визиск, про жодну апостазію чи то релігійну, чи національну, чи яку іншу в наших ідеалах нема ані мови. Жодна релігія, жодне переконання, жодна раса і жодна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишаєть ся на все тільки всякий утиск,усякий визиск і всяка облуда.

Але, роздивляючися в наших краєвих відносинах, добачаємо величезне число фактів, що потверджують влучну характеристику д. Носсіга та його остаточний висновок, по якому «тип єврейський пересічно сильніший у боротьбі за існування, але морально стоїть нижче від неєврейського, має більше бистроти та витривалості, але також більше зарозумілості, амбіції та безсовісності» («Przegl. Spol.», 1886, т.2, с. 232). Не тільки ті індивідуальні прикмети єврейського типу, але особливо племінна лучність євреїв та їх релігійно-суспільні організації, кагали, дають їм величезну перевагу в боротьбі за існування, особливо над людністю так відмінно зорганізованою, як польська й руська. Майже вся торгівля в Галичині і весь краєвий промисл держаться в руках євреїв. Шляхетська інституція, звана пропінацією, їм завдячує свій розквіт і своє так тривке існування, бо євреї як орендарі держать в руках вишинк гарячих напоїв і стараються якнайширше «пропагувати» їх консумцію. Велика часть більшої земельної власності також у їх руках, але й тут велика часть євреїв замість «управи» вносить тільки визиск і руїну. Яким способом, методою сарани, кидаються євреї на більшу власність деяких повітів, аби виссавши її, по кількох літах перекинутися в іншу сторону, зовсім не дбаючи про піднесення продуктивності землі й не думаючи навіть (розуміється, з деякими виємками) робити які-будь вклади для піднесення рільного господарства, на се доказом нехай послужать ось які обчислення, пороблені мною на основі Skorowidzow із літ 1872—1886; власностей у руках євреїв було: в пов. Цішанівськім 1872 р. — 50, а 1886 р. — 22, в пов. Домбровськім 1872 р. — 3, а 1886 р. — 16, у пов. Яворівськім 1872 р. — 13, а 1886 р. — 7, у пов. Ліськім 1872 р. — 14, а 1886 р. — 32, в пов. Самбірськім 1872 р. — 13, а 1886 р. — 6, у пов. Мілецькім 1872 р. — 8, а 1886 р. — 54, в пов. Дрогобицькім 1872 р. — 32, а 1886 р. — 21, у пов. Брідськім 1872 р. — 4, а 1886 р. — 30, у пов. Добромильськім 1872 р. — ані одної, 1886 р. — 12, у пов. Золочівськім 1872 р. — 29, а 1886 р. — 11, у пов. Тарнобжеськім 1872 р. — 5, а 1886 р. — 24. Загалом у повітах над долішнім Сяном (Цішанів, Яворів, Хшанів) число більших власностей єврейських у тих літах із 80 упало на 43, а в повітах безпосередньо сусідніх із ними (Домбровськім, Мілецькім, Ліськім, Тарнобжеськім та Велицькім) у тім самім часі з 28 виросло на 125. Щодо Східної Галичини, то тут у 8 гірських повітах число більших власностей єврейських із 19 виросло на 82, а в 9 наддністрянських із 66 на 105.

Такі факти, як нечесна конкуренція індивідуальна, неперебирання в способах, аби лише вели до цілі, і скрите, але сильне ділання організацій, що лучать економічні інтереси з віросповідними, ті факти занадто відомі всім і зробилися джерелом незадоволення неєврейської людності, а в разі дальшого їх зросту грозять необчисленими небезпеками для краю і для самих євреїв. Ті факти склонили редакцію до піднесення єврейського питання і спонукали також мене висловити свій погляд, що на полі економічнім людність польська й руська мусить здобувати собі рівноправність із євреями, а при нерівності наших сил конечною являється краєва підмога для слабшої сторони. Сама редакція в програмовій статті зазначила виразно альтернативу, до якої кінець кінців у протязі часу мусить у нас дійти єврейське питання, а власне асиміляція (очевидно, добровільна) однієї часті євреїв із місцевою людністю, і еміграція більших мас євреїв за границю до такого краю, де би вони могли жити й розвиватися всесторонньо як одностайний і самостійний народ. Не зазначено ще хіба третю, також часткову евентуальність — полишення якоїсь часті євреїв у нашім краю на правах чужоземців, евентуальність, про яку недавно (1880 — 81) досить живо дискутували єврейські часописи в Росії. Ті три евентуальності злучені разом, на мою думку, вичерпують єврейське питання з нашої точки погляду, і тому вважаю потрібним іще раз приглянутися їм ближче і відперти при тім деякі закиди, піднесені в вище названих часописах.

Поперед усього ще одна увага. Єврейське питання має дві сторони, обі однаково важні для нас, як і для євреїв: внутрішня реформа єврейська і зовнішнє впорядкування відносин між нами і євреями. Отже, питання внутрішньої реформи, а тим самим питання остаточної розв’язки вузла, поставлення єврейського народу на власнім твердім грунті, витворення для цього внутрішніх умов правильного розвою єсть і мусить бути назавсігди ділом саміх євреїв, мусить бути полишене їх власній волі та починові. В ту внутрішню справу, на мою думку, жоден неєврей не має права мішатися.

Натомість у справах, що доторкають обопільних відносин між євреями і неєврейськими народами, мають обі сторони, євреї і неєвреї, не тільки право, але й обов’язок робити все, що можна для вияснення фактичного стану речей, для вказання його хиб і можливих способів заради.

Тільки не треба забувати, що се обов’язок обопільний і що критика повинна бути також обопільна, з обох сторін рівноправна. Досі дуже мало було проявів такої діяльності. Неєврейські письменники та агітатори виказують шкоди, які поносить неєврейська людність від євреїв, отже, стають майже виключно на ґрунті суспільно-економічнім. Натомість єврейські апологети підносять кривди, які терпіла або терпить єврейська людність на ґрунті переважно суспільно-конфесійнім. Очевидно, що при такій різниці вихідних точок трудно дійти до порозуміння, тим більше, що в одних і в других для оцінки фактів інша етична міра. Економічний визиск, проти якого виступають одні, для других щось таке, що розуміється само собою до тої міри, що навіть національну рівноправність вони розуміють як «право — могти за свої гроші купити, що їм подобається» (Lippe, с.77). Тому й не диво, що при такій різниці вихідних точок не могло прийти до порозуміння, але навпаки оживлена дискусія розбуджує щораз більше пристрастей та фанатизму, відбігає від мети й утруднює її осягнення. Противник замикає очі на докази противника і відмовляє йому всякої компетенції промовляти в його справі, полишаючи се право тільки для себе, згори признаючи справедливість тільки по своїй стороні, а противникові відмовляючи доброї волі. Що сим гріхом грішні обі сторони, не буду перечити, але, судячи з останньої єврейської апології д.Ліппе, тверджу сміло, що односторонністю, виключністю та зарозумілістю євреї далеко перейшли неєвреїв. Що такий спосіб полемізування мусить бути шкідливий поперед усього для самих євреїв, сторони буцімто слабшої, яка так живо відчуває утиск із боку племен неєврейських і тому в першій лінії потребує поправи існуючих відносин, про те, здається, й говорити не треба.

Певна річ, що метода трактувати всяку думку про реформу як « antisemitische Geisteskrankheit», «Tollhauslerpolitik», і які там іще інші прекрасні епітети дає тим змаганням єврейська апологетика, не особливо свідчить про почуття реформи і причиниться більше до приспання, ніж до будження того почуття серед єврейської публіки. Повна сліпої зарозумілості фраза: «Не мішайтеся до наших справ! Die Juden werden ihre Frage selbst lösen» (Lippe, c.35), коби тільки не була снотворним наркотиком і коби сон після неї знов не був перерваний яким страшним пробудженням! Бо обопільні відносини між євреями і неєвреями в нашім краю тепер такі, що всяке самолюбне засліплення, всяке відпихання реформи без огляду на те, від кого б вона виходила, треба вважати суспільним злочином, що може приблизити, а не відвернути катастрофу.

Порушені в «Przegl. Spol.» реформові думки не знайшли ласки в очах єврейських апологетів. І так ідея асиміляції для них неясна і д.Ліппе без найменшого вагання відповідає на неї ось якою, зовсім нечесною інсинуацією: «Der Programist (се зн. автор програмової статті) will aber sicherlich unter seiner Einförmigkeit das gemeinsame Religionsbekemitniss, und unter Assimilation Apostasie verstehen» (c.28). Отже, можу сказати сему пану, що сам він «Sicherlich» помилився, а коли поняття асиміляції та горожанської рівноправності йому неясне, то постараюся вияснити йому, по змозі, його власними словами. На його думку, австрійський уряд у Галичині зробив із євреїв «echte Deutsche». Польське національне письменство, « wo in jedem Satze ein Heiliger steckt und auf jedem Buchstaben sich ein beflügelter Engel schaukelt» (боже, який чудовий дотеп і яке знання польського письменства!), відіпхнуло навіть найохотніших до просвіти євреїв від нього і попхнуло їх до німецьких класиків; за се поляки зненавиділи євреїв « als Avantgardedes Deutschtums» (с.76-77). А коли нарешті нове покоління виросло в польськім дусі та піднесло претензії до польської народності, « suchte man an ihrer Religion Anstand nehmen, indem man dieselbe, wie beim Process Ritter, nach dem Muster von Tisza Eslar als gemeinschälich anklagte» (с.77). Отже, все те був антисемітизм: і ненависть до євреїв за їх німецькість, і приступлення їх до польської народності, і оголошення їх за окрему народність! А корону тій «Geisteskrankheit» наложила ц.к. прокураторія, виточивши процес Ріттерам!

Отже на закиди єврейського апологета треба відповісти поперед усього, що австрійський уряд не зробив євреїв у Галичині німцями, бо до самого р. 1848 трактував їх зовсім не ліпше від уряду польської Річи Посполитої. В час тої Річи Посполитої євреї так само, як і по її упадку, творили державу в державі, мали свої інтереси окремі від решти суспільності і були далекі від польщини, незважаючи на те, що польське законодавство трактувало їх значно лагідніше, ніж законодавства інших європейських країв [Пор.: Gumplowicz L. Prawodawstwo polske wzgledem Zydow]. Зовсім легкомисно кидає д. Ліппе твердження: « Es giebt sogar Historiker, welche meinen, wenn die Juden nicht im Polenlande gewesen waren, wäre der polnische Staat Jahrhunderte früher aufgelöst worden» (с.33). Шкода, що автор не назвав ані одного з тих істориків і не навів ані одного доказу піддержання такого погляду. Ми були би дуже вдячні йому за се, бо наші «яфетівські» історики не тільки що нічого не знають про добродійний вплив євреїв на Польську державу, але, навпаки, на основі актів, літописів та інших історичних пам’яток стверджують сумний факт, що єврейський визиск у спілці з магнатською самоволею був однією з перших і головних причин козацьких війн, що завдали польській Річи Посполитій першу смертельну рану.

Зайняті тільки собою, маючи на оці тільки власні інтереси, євреї, з виємком кількох одиниць, не були горожанами Річи Посполитої, а тільки галапасами на її тілі. Ані в літературі, ані в науці, ані загалом у духовнім житті Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впливу чи співділання євреїв; натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив, без сумніву, фатальний. Тому не диво, що по упадку польського державного організму євреї відразу перекидаються на сторону побідителів, у Пруссії та в Австрії робляться німцями, не з волі урядів, але з власної охоти та для власного інтересу; а коли в Росії не робляться москалями — зрештою з виємками Литви по р.1863, — то тим не менше всякими способами стараються показати свою лояльність новому панові. У всіх польських рухах, де поляки виступали проти Росії, аби вибороти собі національну незалежність, євреї визначалися повним індиферентизмом, або навіть добровільно та безплатно сповняли службу шпіонів та донощиків, так що прикладом генерал Паскевич у р. 1831 міг з повним задоволенням писати до царя Миколая, що російські війська при помочі євреїв знають про всі рухи повстанських відділів скорше та докладніше, ніж сама повстанська коменда.

Яку ролю відіграли євреї в Галичині в пам’ятній різні 1846 р., се досі не зовсім вияснено критично; але важкий закид, який піднесли проти них многі наочні свідки тих подій, будь-що-будь характеризує дуже драстично ті некорисні поняття про горожанське почуття євреїв, яке мали сучасні їм польські інтелігенти [Пор. : Tessarczyk J. Rzez galicyjska 1846 r., а також його рукопис у бібл. Оссолінських (ч.1868, к.38,43 і ін.)].

Др. Ліппе, здається, відчуває справедливість закиду про брак горожанського почуття у євреїв і збуває його чисто равінською, орієнтальною штучкою. «Чого, властиво, хочуть асимілятори від євреїв?» — питає він (с.41). «Що має єврей зробити з себе, аби стати горожанином? Які прикмети, які горожанські чесноти має польський Войтек або руський Федь, яких би не мав єврей Мошко?» — «Любові до рідного краю» — говорять. Але ж від сто літ емігрують християни з усіх країв Європи до Америки, Африки та Австралії, натомість європейські євреї до передучора в тім руху взяли тільки мінімальний уділ. Єврей скрізь, без сумніву, горожанин своєї вітчини, але його переможний співгорожанин-християнин відбирає йому його природне право, право горожанства. Єврей головно перетяжений обов’язками супроти тої вітчини, а у християнина переважає уживання горожанських прав. Маючий та інтелігентний єврей мусить утікати з Галичини, аби уйти від простацьких напастей (gemeisten Invektiven) «Gazety Narodowej» та вуличників, або аби в ясне полудня його не застрілили на вулиці як пса.

По такім представленню положення небідних, але маючих євреїв у Галичині через чоловіка, який, як сам признається, в Галичині вродився, виховався і скінчив школи, чи ж маємо дивуватися, що заграничні євреї називають життя галицьких євреїв боротьбою (ein Ringen) і по цілім світі заряджують складки « für galizische Zwecke»? Що та єврейська боротьба доходить декуди до таких відносин, як у Бориславі, де перед кількома роками був погром християнських робітників через євреїв, при якім убито 6, а покалічено звиш 30 робітників; що ті «гноблені» євреї в многих містах і місточках творять переважну більшість і пануючу та всесильну партію та визискують своє панування так огидно, як того приклад бачили ми на Бродах. Про не менше цікаві історії вміли б оповісти Дрогобич, Коломия, Калуш, Снятин, Жаб’є і т. ін., — про те єврейські апологети не згадують нічого, а може, вважають се чимось так природним, що про те й згадувати не варто.

Будь-що-будь, одначе ми, повчені давніми і новими прикладами, осмілюємося спростувати вищенаведені твердження д. Ліппе. Коли євреї досі не емігрували до Америки, то се зовсім не доказує їх «любові до рідного краю», але доказує поперед усього, що вони не мали причин і потреби емігрувати, се значить що власне наші краї й наші народи, польський і руський, являються для них найкориснішим тереном, бо ставлять найменший опір їх визискові. Були випадки, що євреї справді пробували їздити до Америки, але по короткім часі вертали назад, переконавшися, що там не так легко вижити з такої «праці», як у нас. Що євреї поносять більш обов’язків краєвих і державних, коли візьмемо до порівняння відносини прав і обов’язків головної маси неєврейської людності, а не упривілейованих верстов, як се чинить д. Ліппе, то се чисто неправда. Не говорячи вже про податок крові, від якого євреї тисячними правними і безправними способами вміють викручуватися (пор. численні процеси за підкупства через євреїв комісій асентерункових), навіть податку майна й абсолютно й пропорціонально далеко більше платять християни, рільники й ремесники, ніж євреї — купці, властителі домів по містах, рантієри та капіталісти. А такі полемічні цвітки, а властиво пусті видумки, як «простацькі напасті» газет, від яких буцімто інтелігентні євреї мусять утікати з Галичини, або стріляння євреїв по вулицях, мов псів, очевидно, не заслуговують ні на яку відповідь і мусять бути почислені одиноко на карб гарячої, орієнтальної фантазії дра Ліппе.

Та особливо два мої твердження, висловлені в «Echach» сего часопису, стягли на мене найтяжчі громи з боку єврейської преси, а власне твердження про змагання євреїв до економічної, а евентуально також і до суспільної гегемонії, а також про їх конспіраційний спосіб поступування. Помину мовчки всі ті масні епітети, якими обкинула мене єврейська преса за висловлення тих тверджень. Для мене найцікавіше було зачудування єврейських апологетів при тій нагоді, немовби моє твердження було чимось нечуваним. « Eine Verschwörung der Juden in Galizien! Unglaublich!» — скрикнув обурений др. Ліппе; « Eine teuflische und verworfene Aufreizung!» — скрикнув львівський «Israelit»; « zwykłe bezmyślne podburzanie» — повторяє д. Адольф Інлендер у «Ojczyznie». І жоден з них навіть не пробує інакше опрокинути моє твердження. Та хіба ж організація євреїв у конфесійні громади та кагали така велика тайна? Чи тайна, той величезний вплив, який мають ті організації на справи економічні та суспільні, а не лиш виключно на віроісповідні? Чи нарешті тайна — та віками вироблена могутня лучність цілого єврейського племені, якої один прояв я показав у діяльності «Aliance Izraelite». Чи все те речі, про які невільно говорити? Річи, що не мають ніякого значення для нашого краю, у якім 10 % людності — євреї? Чи, може, нарешті, се все антисемітські вигадки? Здається, що ні, бо ось що читаємо, прим., у варшавськім єврейськім органі «Glos», у збірній статті від редакції, в якій засідають також світлі одиниці єврейські:

«Єврейському питанню з погляду суспільно-економічного особливе забарвлення надає зорганізована відрубність. Єврейський визиск своїм змістом не різниться від звичайного визиску, але різниться особливо формою. Народ, позбавлений землі й обмежений у виборі занять, зробився паразитом, що живе з кровавої праці інших. Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей єврейство витворило особливу збірну організацію, призначену одиноко до визискування інших. Бувають між євреями не тільки капіталісти, але також пролетарії; та дивний се пролетаріат, бо хоч часто майже вмирає з голоду, та засоби для свойого існування здобуває звичайно тільки визиском чужих елементів. Треба тут додати, що наслідком виспеціалізування в певнім напрямі єврейський визиск далеко зручніший, далеко консеквентніший і тому також далеко шкідливіший і надто ще прикріший у своїй формі від звичайного визиску, хоча своїм змістом зовсім не різниться від нього. Спеціалізація нарешті вчинила євреїв нездібними до інших занять, а се діло дуже важне тому, що хоч би євреї й найліпше сповнювали свою спеціальну функцію в суспільнім поділі праці, їх для виконування тої функції занадто багато. Досі в нас дуже мало звертано увагу на сю обставину. Статистика занять виказує, що коли в Англії, яка має так широкі відносини торговельні та промислові, посередники творять тільки 5-6 % загалу людності, у нас числять їх 15 %, а з того 9/10 євреїв» («Glos», 1886,ч.6.).

Не буду наводити з галицьких відносин прикладів тої лучності та тісної організації єврейської. Досить сказати, що, звертаючися на поле суспільно-економічне, вона звичайно тим сильніша, що освячена віроісповідними та релігійними мотивами. Доходить навіть до того, що найтяжча релігійна клятва (хайрем) дуже часто буває вживана й надуживана в цілях чисто економічних. Супротив тих загальновідомих фактів обурення єврейських апологетів на моє твердження виглядає зовсім комічно. Головний їх закид, немовби я «Aliance Izraelite» зробив авторкою тої конспірації, її фонди «für galizische Zwecke» якоюсь «армією, за якою йде резерв та загальне ополчення», а закладання єврейських шкіл рільничих та промислових уважає «революцією» або «шкідливою конспірацією», се попросту кепські жарти для заблахманювання очей. Навпаки, в своїм другім «Echu» (див. вище с.39 і 40), про яке др. Ліппе пише, що воно написане «in einer noch aus unserer ersten Jugend erinnerlichen, bei der Zapfenstreich-Musik im Munde loser Studenten, Schlosser-gesellen und Schucterbuben gewöhnlichen Sprache und Ausdrucksweise, als sie uns mit Ruthen und Brenn-Nesseln von der Musik zu verjagen suchten». Очевидно, читаючи мою статтю, надихану злегка біблійним стилем, др. Ліппе почув немов шмагання різками та кропивою! (і з приводу якої він дивується тільки лагідності прокуратора, що пропустив її). Я написав виразно: «Нехай усохне мій язик, коли хочу робити тобі з того закиди; навпаки, я хотів би поставити тебе взірцем для своїх земляків». І далі: «Власне тому я похваляю живе заняття євреїв рільництвом, бо тепер земельна власність в руках євреїв буває більше руйнована, ніж господарована». Що не вважаючи на ті, здається, досить виразні слова, також д. Інлєндер відповідає мені: «Якби євреї хотіли слухати ради та думки русько-польського поета-соціолога, мусили би старатися всіми силами о упадок свого власного племені, не закладати шкіл, не образувати рільників, не виховувати ремісників» («Ojczyzna», ч. 4), — то се вже, здається, звичайна тактика єврейських публіцистів із білого робити чорне.

Далеко цікавіший супроти того закид, який на самім початку своєї статті підносить проти мене д. Інлєндер, буцімто « d. Franko nie czytał tego i tego». Гарно д. Інлєндер читав мою статтю!

Так само основні закиди піднесено проти мойого твердження про «гегемонію євреїв». Коли я вказав на нерівність економічної боротьби між євреями — неєвреями, мені відповіли, що адже християни мають більше прав, ніж євреї, або нарешті, як се вчинив д. Вільгельм Фельдман у останнім числі «Іsraelitа», що християнські робітники не хотять приймати євреїв до своїх зв’язків. Найцікавіший доказ і тут висунув д. Інлєндер, твердячи, що те здобування економічної гегемонії, те монополізування торгівлі й промислу, здобування земельної власності в цілях спекуляційних — усе те ніщо більше, як тільки «право до праці та горожанського становища», незважаючи зовсім на те, що той зріст єврейських ґешефтів, се рівночасно зріст зубожіння та визиску християнської людності. Д. Інлєндер доходить навіть до того, що домагається такої «рівноправності», аби євреї посідали в Галичині не 8,8 %, але 10 % усієї землі на тій основі, що творять 10 % людності всього краю. Те, що євреї мають тепер у руках 60 % промислу, а 90 % торговлі в Галичині, се в його очах ніякий знак єврейської переваги і не дає неєвреям права домагатися рівноправності з євреями.

Отже ж, як я розумію асиміляцію євреїв, яка будь-що-будь у нашій єврейській політиці мусить займати перше місце? Що не розумію її як релігійну апостазію, приймання хрещення та вживання свинини, се розуміється само собою, хоч се інсинує мені д. Ліппе, який рівночасно (с.52) дивується, як може автор, «русько-польський католик у своїй вітчині, що безумовно присяга на папську корону і продала себе Римові з душею й тілом», жартувати з Біблії. Вже сама та суперечність була би спонукала чоловіка, що поважніше дивиться на діло, зупинитися на тім і прочитати уважно мою статтю та інші поміщені в тім самім часописі, і з них, може, виніс би був переконання, що людова партія польська й руська, якій основу хоче покласти «Przegl. Spol.», не має наміру між точками своєї програми класти ані римської, ані візантійської, ані ніякої іншої правовірності, але навпаки, лишаючи релігію на боці як річ особистого переконання, наміряє підносити духа людського, допомагаючи до розвою науки та морального почуття. Ми певні, що асиміляція інтелігентних єврейських одиниць не доконається на ґрунті релігійної правовірності, бо там на полі догм ніяке поєднання неможливе. Тісніше порозуміння, тривкіше від обопільної толеранції, можливе тільки на ґрунті науки, пізнання природи та критичного зрозуміння минувшини, а при тім у праці над спільними, чисто людськими задачами суспільними та політичними. Всяке обстоювання на становищах чисто конфесійних та ортодоксійних може довести тільки до затемнення основних питань гуманності та до розбудження пристрастей; відстрашаючий приклад сего дав др. Ліппе в своїй брошурі. Скільки дурниць наплів сей єврейський інтелігент, починаючи від висловленого в передмові домагання, аби «християнська церков зіпхнула з престола Бога безконечної доброти, що згори прощає всякі провини, а посадила назад старозавітного Бога, карателя та месника. Бога справедливості та його десять заповідей, даних серед громів і блискавиць, а в першій лінії завела святкування суботи замість неділі» (с.2), аж до абсурда вроді підозрівання апостола Павла о кровосумішку на основі речення, висловленого десь у Апостольських Діяннях, буцімто «він мав сестру за жінку».

Чув др. Ліппе, що десь дзвонили, але не знає, де; чув, що в якихось апостольських писаннях говориться щось про сестру й жінку, але не знає, що. Можу вияснити йому се. В однім із своїх листів пише ап. Павло про себе, що не жадає від вірних ніякої запомоги для себе, бо жиє з праці своїх рук, і що в своїх апостольських подорожах не возить із собою сестри як жінки, як се звикли чинити інші апостоли. Отже ж, мова тут не про Павла як такого, що жив із жінкою-сестрою, та й Павло не закидає іншим апостолам кровосумішки, знаючи, що вони були жонаті, але своїх жінок називали сестрами во Христі, зазначуючи, що вони однакової віри з ними. Др. Ліппе, який так сильно обурюється, коли хто нарушить хоч одну букву його улюбленого Талмуда, повинен би мати хоч стільки вирозумілості, аби такими дурницями не провокувати ненависті у людей, для яких без огляду на те, чи вони правовірні, чи ні, ап. Павло єсть і лишиться одною з найчистіших та найвеличніших фігур у історії релігійного розвою, і то головне за свою велетенську та повну самовідречення працю коло увільнення християнської етики з єврейських формулок та з єврейської формалістики.

Так само під асиміляцією євреїв не розуміємо зілляння цілої їх маси з людністю для них чужоплеменною, бо ми переконані, що при таких чисельних відносинах, як у нас, се ані можливе, ані не було би корисне. Асиміляція для нас, се поперед усього задача горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов’язків.

Горожанське зрівняння! «Як то, чи довговікове життя в краю не вчинило нас його горожанами?» — запитують євреї. Відповідаю: «Ні!» «Чи посідання землі не дає нам права горожанства?» — запитує др. Ліппе. Відповідаю: «Ні!» Паразити, що найтривкіше й найдовше жиють на деревах, се ще не дерева; різні спекулянти прусські, французькі та інші, що посідають землю в нашім краю, ані не думають бути його горожанами. Горожанином краю робить не давність оселення, не земля, не капітал, а тільки почуття солідарності з народними ідеалами та праця для їх здійснення. Розуміється, що рівноправність ми розуміємо не як привілей самих тільки « Obywateli» в теперішнім значенні сего слова, але як широку основу, на якій одиноко може доконатися горожанське зрівняння всієї маси народу. Тільки ж рівноправність повинна бути справді рівна. Галицькі євреї досі не перестають жалуватися на неповноту рівноправності, на їх упосліджування, прим., у військовій або судовій службі, на недопущання їх до деяких суспільних функцій. Не думаю перечити, що справді воно так і що границі їх прав можна би розширити. Але, з другого боку, євреї забувають, що на многих полях суспільного життя вони займають упривілейоване становище супроти великої маси неєврейської людності, що користають із множества прав, властивих тільки їм самим, і що їх конфесійно-економічна організація і подекуди навіть сам склад їх ума позволяє їм навіть рівні права визискувати на свою користь, а обходити багато некорисних приписів законів, які цілим своїм тягарем падуть на неєврейську людність. Отже ідея рівноправності домагається безумовного усунення всяких таких привілеїв і виключних прав, розбиття всіх неявних організацій, що піддержують визиск, хоч би вони ховалися під плащиком конфесійності. Закон, що карає кримінальне кинення на кого-будь великої клятви (хайрем) і таким способом, очевидно, входить на поле конфесійних справ, являється в тім напрямі дуже важним і видним прецедентом. Внески посла Меруновича про державне екзаменування равінів, про регуляцію єврейських метрикальних реєстрів, зовсім несправедливо окричані як антисемітські, були дальшими кроками в напрямі до горожанського зрівняння євреїв із неєвреями. На мою думку, ті внески повинні були вийти від самих євреїв, що почували себе горожанами краю, а що се не сталося і що, навпаки, ті внески викликали такий вереск і стільки крові напсували нашим євреям, се, власне, доказ, що горожанське почуття серед єврейської маси ще навіть не закінчилося і що одиниці з горожанським почуттям серед тої маси або зовсім іще не існують, або зовсім ще безсильні.

Надіюся, що з часом се почуття буде рости, мусить рости, а події останніх десятиліть дають деяку основу для сеї надії. В міру зросту того почуття повинні власне з-посеред нашого єврейства виходити асиміляційні проекти. Поки сего нема, поки наші євреї за прикладом дра Ліппе і спілки з завзяттям, гідним ліпшої справи, будуть кидатися на всяку пробу критики та незалежної думки про єврейські відносини в нашім краю, доти неєврейська суспільність сама мусить обдумати прогібіційні способи для спинення єврейського визиску та для введення єврейської справи на відповідну дорогу. Бажаю, аби ті зусилля були якнайуспішніші і могли запобігти різним катастрофам, вибухам темних елементарних сил, які би могли євреям замість думки про розвій та спокійну горожанську асиміляцію насильно накинути товчок до громадної еміграції.

Без сумніву, еміграція часткова, повільна та з розмислом зорганізована самими євреями мусить бути пожадана для нашої суспільності як вентіль обезпеки, що зменшив би в краю напір єврейського елементу, а для євреїв як творіння кадрів будучої національної самостійності. Як така вона напевно може числити на симпатію та поміч нашої суспільності, але така еміграція, се зовсім не те недоречне « die Juden mit Gütern beladen aus dem Lande Jagen» як підсуває мені др. Ліппе.

Сим кінчу сей ряд своїх думок про єврейську справу в Галичині, викликаних єврейською полемікою. Жаль, що ся полеміка, крім кпин, наруг, окриків та запитань, не дала нам ніяких фактів для основнішого обсудження сеї справи.



Друковано в часописі «Przeglad Spoleczny», 1887, т. 3, с. 431-444. Переклад писано в днях 10-14 липня 1913.

Виправляч

Якщо ви помітили будь-яку помилку, будь ласка, виділіть текст, натисніть Alt+Enter і відправте нам повідомлення.