Франко Іван - Українська трибуна в Росії
Українська література / Франко Іван / Публіцистичні твори / Українська трибуна в Росії
В базі 4533 віршів 567 авторів.

Українська трибуна в Росії

PDFДрукe-mail

[Украинский вестник, выходит еженедельно под редакцией М.А.Славинского и при ближайшем участии проф. М.С.Грушевского, проф. Д.И.Овсянико-Куликовского и А.А.Русова. С.-Петербург, 1906, № 1 — 10, ст. 1 — 740.]

Великі переміни, викликані подіями останніх літ у внутрішньому житті Росії, довели між іншим і до того, що не тільки для українського слова відкрилася давно бажана, хоч далеко ще не повна свобода, але й для українського елементу виявилася можність зазначити себе не лише в пресі, а також у громадському і політичному житті. Певна річ, для кожного, хто знав докладно фатальні впливи попереднього безправного стану, особливо на Україні, ту загальну політичну неосвідомленість і духовну зневіру серед української інтелігенції, те розбиття і занепад людової маси, ту громадну дезерцію молодших інтелігентних сил до різних чужих таборів, що манили їх окликами суспільного і політичного радикалізму та революційності, — той згори міг надіятися, що при даній невеличкій свободі руху український елемент не може відразу виступити імпозантною силою та запрезентувати себе якоюсь широкою організацією та новою ідейною програмою. Адже ж для українців завдяки їх нещасному положенню тільки тепер починається те, що було досі доступне іншим народам Росії, — широка дискусія на рідній, отже, всій народній масі доступній мові про найважніші питання громадського і політичного життя.

Певна річ, не можна виправдати українську інтелігенцію в тім, що вже вчасніше не вжила тих способів, які, без сумніву, були їй доступні, для переведення бодай у тісніших, інтелігентних кругах тої дискусії для вияснення собі й іншим становища України та провідних ідей хоч би будущої української політики. Се занедбання гірко помстилося на українцях у гарячу пору політичного перелому, дало можність іншим російським партіям зігнорувати їх та здобувати собі прихильників на Україні, так що українська репрезентація до першої російської Державної Думи переважно ввійшла туди під фірмою інших, загальноросійських партій і зв’язана з ними їх програмами. Тільки а posteori вже на парламентарнім ґрунті розпочали з ініціативи деяких свідоміших українців проби — звести докупи послів українського походження, звести не лише механічно як земляків, але також ідейно та політично на основі спільної національної свідомості та спільної суспільно-політичної програми.

Літературним висловом того зусилля являється оцей «Украинский вестник», тижневник, присвячений виясненню української справи, поперед усього її політичних та суспільних потреб та становища супроти інших російських націй і партій. Виступаючи під девізом «демократії і автономії», він відразу зазначив своє становище — не партійне і не класове, хоч все-таки досить остро замарковане супроти всякого рода ретроградів та сторонників привілеїв. Налягаючи в своїх чільних статтях головно на роз’яснення принципу національності та автономічної політики в державі, він у значній мірі заповнює прогалину, яка досі була в російській пресі, що, вважаючи Росію суцільною та неподільною, не дискутувала питання про недержавні національності або обмежувалася на ворожім становищі супроти них, а в справах внутрішньої політики заспокоювалася на думці про централізацію, хоч і бачила її хиби. З цього погляду «Украинский вестник» відразу зайняв виразне і ясне становище серед російської преси. Поміркований у своїх осудах, з тенденцією давати позитивні звістки й річеві аргументи замість полеміки, він також своїм спокійним тоном робить приємне враження і читається залюбки. Попробуємо переглянути зміст виданих досі десяти чисел, що творять уже поважний том 740 сторін друку.

На перший план серед змісту отсих десяти зошитів висуваються статті проф. Грушевського, одного з ініціаторів, найдіяльніших співробітників видання. Проф. Грушевський широко обробляє думку про потребу надання Україні якнайширшої автономії і на живих прикладах показує консеквенції сього принципа в житті народу, а заразом шкідливі наслідки його нешанування не лише для самої України, але й для всієї Росії. І так у статті «Национальный вопрос и автономия» (ч. 1) він кладе постулят, щоб «принцип широкої самоуправи національних територій був призначений неминучою умовою культурно-економічного і громадсько-політичного розвою Росії і був покладений як підвалина всієї політичної будови держави, не дожидаючи вибухів національного незадоволення». Сей принцип повинен бути проведений у всіх територіально-громадських організаціях, починаючи від сільської громади аж до провінціального сойму, що обіймав би всю дану національну провінцію. Компетенція тих автономних корпорацій повинна бути якнайширша, щоб давала змогу якнайширшого громадського і освітнього розвою даної нації. Супроти факту, що навіть поступові російські партії зі старої централістичної привички роблять різницю між народностями і, признаючи автономію одним (прим[іром] полякам та фінляндцям), не хочуть признати її іншим як менше важним, остерігає проф. Грушевський перед таким непринципіальним ставленням діла, справедливо бачучи в ньому «визов до національної боротьби, що може загальмувати поступовий рух усього державного устрою і зупинити його відродження».

Дуже інтересна друга стаття, того ж автора, «Вопрос дня» (ч. 2), в якій можемо бачити вислів опінії чільних українців про розв’язку аграрного питання, одної з найбільше пекучих і важних справ, що стояли на деннім порядку нарад Державної Думи. Проф. Грушевський дуже влучно характеризує безвихідне положення Думи, якій бюрократія не підготовила і не предложила ніякого субстрату, ніяких матеріалів, потрібних для такої трудної справи, як аграрна, а яку, з другого боку, відносини, настрій народу і його важке економічне положення непереможною силою перли на дорогу радикальної реформи. Стаття проф. Грушевського, певно в згоді з опінією більшості української посольської групи, промовляє за «примусовим вивлащенням на користь хліборобської верстви всякого роду зайвих ґрунтів, що виходять поза границі нормальної власності і тої максимальної власності, яка буде усталена для властителів, що ведуть на своїй землі господарство власною працею й засобами». Автор відчуває деяку неясність у такій стилізації справи і застерігається, що детальний план транзакції може явитися результатом спеціальних праць і дослідів і остерігає перед шаблоновою формулою, що мала б бути примусова для всієї Росії; місцеві умови в різних краях будуть вимагати різної стилізації формули. Авторові зовсім не імпонують балакання консерватистів про «священний» характер власності, та, з другого боку, він числить на те, що Дума згодиться на заплату властителям «можливого в даних обставинах викупу». Не імпонують авторові й завзяті балакання консерватистів про добродійні впливи великої власності на поступ дрібного господарства; ті впливи по часті зовсім фіктивні, а по часті можуть аж з надвишком бути винагороджені публічними агрономічними закладами. Викуплені землі творять публічні земельні фонди, з яких хлібороби одержують наділи після певних норм для ужитку. Для переведення сеї транзакції автор пропонує утворення місцевих (повітових чи рейонових) комітетів, що лучились би в більші цілості. Ті комітети, вибрані силою загальноімперського закону, могли б зараз приступити до підготовки праць. Розділ викуплених державою грунтів на власність селянам, автор уважає за річ непорадну і шкідливу, бо сим була б заперта дорога для регулаційної діяльності дальших поколінь. Зупиняюся на сьому питанні умисно довше тому, що аграрне питання в дуже аналогічних формах здавна наболіло також у нас і саме порушення його в російській Держ[авній] Думі викликало у нас серед оборонців двірських привілеїв немалий переполох, так само як і в російській] Держ[авній] Думі було головним клином, на якім розкололася дружба польського Кола з кадетами. Проект українців, виложений у отсій статті проф. Грушевського, власне через свій радикальний принцип і поміркованість у його проведенню мав найбільше шансів бути ухвалений Думою і незважаючи на її розв’язання, він, без сумніву, не стратив ще свою актуальність і швидко так чи інакше мусить знов зробитися центром дискусії та партійної боротьби в Росії.

Не менше важне питання порушив і блискучо освітив проф. Грушевський у статті «Единство или распадение?» (ч. 3). Супроти криків російських бюрократів і централістів, що сучасний емансипаційний рух грозить розпадом єдності Росії, проф. Грушевський в прегарнім історичнім нарисі виказує, що такої єдності нема й ніколи не було, що Росія радше тюрма народів, ніж одноцільна держава, що піддержування тої примусової єдності мусить вичерпувати сили не лише підневолених, але також «пануючої» нації, і вказуючи нічим не стіснене національне життя кожної нації з повним правом самоозначення на полі економічнім, культурнім і політичнім як мету, до якої неминуче змагає людська цивілізаційна праця, кладе той сам принцип основою будущої єдності Росії, в якій поодинокі народи, що тепер держаться її примусом та визиском, повинні знайти собі таку піддержку для своїх інтересів і такі користі зі спільного пожиття, щоб та єдність притягала, а не відпихала їх.

Спеціальні питання злучені з питанням про автономію народностей обробляє проф. Груш[евський] в окремих статтях «О зрелости и незрелости» (№ 4), «Наши требования» (№ 5), де в позитивній формі висловлено ті постулати, які випливають із принципіального становища українця супроти російських відносин. У двох статтях «Встревоженный муравейник» (№ 6) і «Конец гетто» (№ 7) порушує проф. Груш[евський] відносини поляків і жидів до українців, а в статті «Движение политической й общественной украинской мысли в XIX столетии» (№ 9) подає коротку характеристику розвою і росту того «національного радикалізму», що характеризує сучасний стан політичної думки на Україні.

Як бачимо, вже в сих статтях проф. Грушевського порушено майже всі важніші політичні питання, що стоять тепер на черзі дискусії не лише в Росії, але також у нас. Інші співробітники обробляють деякі з тих питань детальніше, додають факти з біжучого життя та історії. І так відомий польський учений, проф. Бодуен де Куртене в статті, написаній живо і з темпераментом, викладає головні засади «союза автономістів», де сильно побиває централізм російської бюрократії і по часті й революційних елементів. А.Г. в гарно написаній статті «Социал-демократия и украинский вопрос» (№ 1) троха якось соромливо характеризує становище соціальної демократії супроти українського питання і, зазначивши зворот, особливо австрійської соц[іал]-дем[ократичної] партії від національного індеферантизму, що направду являвся ексклюзивністю державних народностей, до національного федералізму (мимоходом кажучи, ще далеко не консеквентно проведеного), поминає мовчанкою такі яркі факти, як недопущення на соціально-дем. конгресі делегатів недержавних народностей, як заперечення галицьким жидам, соц[іал]-демократам, права на окрему національну організацію, як поворот українських соц[іал]-демокр[атичних] організацій від федеративного становища супроти російських під центральну коменду і т.д. Взагалі питання про соціальну демократію на Україні, незвичайно важне і пекуче тому, що майже вся укр[аїнська] молодіж горнеться в її ряди, лишається в «Укр. Вестнике» досі не освітлене як слід, і на се мусимо звернути увагу редакторів видавництва.

І з інших причинків, що кидають світло на основні питання, порушені в статтях проф. Грушевського, назвемо статтю редактора М. Славінського «Империя народов» (№ 1), А. Лотоцкого «Шаблон и жизнь» (№ 2) — причинок до дискусії про аграрне питання, М. Могилянського «Аграрные процессы на Украине» (№ 3), М. Тугана-Барановского «Национализация земли и викуп» (№ 4), М. Томари «Реформа местного самоуправления» (№ 8), Владимира Ж. «Точка над і» (№ 7) — про роль центрального парламенту в виробленні форм місцевої автономії, М. Славінського «Закон о національних правах» (№ 7), Владимира Ж. «Non multum sed multa» (№ 9) — причинок до жидівського питання, спеціально про становище жидів у Галичині і т.д. Дуже багато інтересного для різних питань дають дописи Spektatora «На Украине», поміщувані майже в кожнім н-рі, і розпочата в н-рах 9 і 10 стаття С. Бородаєвського «Из поездки по Украине».

«Укр. вестник», крім сих статей, присвячених біжучій політиці в широкім значенні, подав також ряд статей більше наукового або інформаційного характеру. На першім місці треба тут поставити замітку статтю проф. Овсянико-Куликовського «Что такое национальность?» (1, 2, 5, 6, 8). Полишаючи собі на пізніше докладніше обговорення тої статті, подаємо тут лише дещо для характеристики її вихідної точки. В противенстві до переважної часті вчених, які досі говорили про те, що таке національність і яке її значення в суспільному житті (нагадаю хоч би голосну свого часу статтю Репана), проф. Овсянико-Куликовський відмовляє національності прикмети явища масового і примітивного і вважає її прикметою чисто психічною, отже, основаною на індивідуальній психології, а надто прикметою, що виробляється з поступом цивілізації і являється найвище розвиненою в чільних індивідуальностях, у геніальних особах, реформаторах, пророках, поетах та політичних діячах даного народу. Чим далі вниз у духовній драбині до середніх і найнижчих верств, тим ті прикмети менш виразні. І ще одне цікаве спостереження робить автор: національних прикмет людини не можна шукати в сфері її чуття, треба шукати їх головно в сфері інтелекту і волі. Про мотивування сих тез і консеквенції їх для практичного життя поговоримо окремо при розборі сеї інтересної статті, скоро вона закінчиться друком. А. Русов дав в ч. 4 цінну інформаційну статтю: «Несколько слов о территории и поселении Украины», з етнографічною мапою, й другу: «Формы землевладения и землепользования на Украине» (5), Проф. Вовк дав у № 7 статтю «Украинцы в антропологическом отношении», де зводить докупи результати найновіших праць на тім полі, в тім числі й власних помірів, доконаних у наших горах. Н. Соколов дав інтересне статистичне зіставлення «Украина в государственном бюджете России» (№ 2), з якого як на долоні видно визискування України російським] державним скарбом, що забирає з неї рік-річно звиш 240 мільйонів чистого доходу. Проф. Багалій подав інтересний причинок до історії духовної цензури на Україні («Характерная страничка из прошлоого», № 6).

Слабше презентується відділ літератури і культури та історії і критики літературної, свідомо відсуваний редакцією на другий план супроти актуальних політичних і суспільних тем. На першім місці поставимо тут відому нашим читачам (в скороченні) статтю проф. Грушевського «Позорной памяти» (№ 1), крепке слово обурення на пам’ять ганебного указу 1876 р. Крім згаданої статті про історію політичної гадки на Україні, присвятив він осібну статтю п.т. «Украинский Пьемонт» оглядові того значення, яке мала Галичина для культурного і політичного руху України (№ 2). В роковини смерті Драгоманова присвятив його пам’яті невеличку статейку М. Могилянський (№ 4), підносячи значення покійника як політичного письменника. В тім же н-рі присвятив д. Дорошенко статтю відомому віденському виданню «Ruthenische Revue» з продовженням «Ukrainische Rundschau». Гаряче підносячи важність самої ідеї видавання такої «української трибуни в Європі» і заслуги пок[ійного] Себратовича, д. Дорошенко, одначе, не дає ніяких інформацій про зміст сього видання, ані не звертає уваги на його слабі сторони. Від видання так поважного як «Укр. Вестн.» можна було ждати чогось серйознішого, як повторювання загальників, яких ми читали вже немало в укр[аїнській] пресі про се видання. Той сам автор присвятив у № 9 статейку Науковому тов. ім. Шевченка у Львові. Пані Русова присвятила тепло написану статтю потребам українського шкільництва («Современные школьные нужды на Украине», № 2). Провадиться огляд української преси (№ 1, 3), але лише з Росії, і, на жаль, замало систематичний і декуди занадто загальниковий, «як для чужих». Се метода не зовсім вірна; «Укр. Вестник», як бачимо з сього короткого огляду, се фактично сьогодні не лише укр[аїнська] трибуна в Росії, але одинокий руковідний орган української інтелігенції і таким, може, й доведеться йому бути ще довгі роки.


Подається за публікацією в «Літературно-науковому вістнику» (1906, т.25, кн. 8, с.335 — 343).


Причина заборони цієї статті московською владою очевидна – через позитивну оцінку статей М.С.Грушевського.

Виправляч

Якщо ви помітили будь-яку помилку, будь ласка, виділіть текст, натисніть Alt+Enter і відправте нам повідомлення.