Заповіт Якова

Як умру я в тім краю Міцраїм
І життя це, мов тінь, промине,
Не ховайте єгипським звичаєм
У єгипських гробницях мене.

Не хочу я нетлінним лежати,
Світ живий своїм трупом дразнить, –
Хай те тіло, із пороху взяте,
Знов вертається в порох зогнить.

В степову обгорнувши рогожу,
Серед шляху зарийте мене,
Що в єгипську столицю ворожу
З благодатного Гозен верне.

Отим шляхом на панщину люту
Швидко йтимуть потомки мої,
То щоб стогін їх, муку і скруту
Почував я щодень у землі.

Буде дух мій незломний, могучий
Їх надією волі кормить,
А їх сльози гіркії, пекучі
Не дадуть моїм костям зогнить.

А як блисне вам ранок свободи
Й моє плем’я зніметься, як рій,
Щоб іти на червонії води
В край далекий, обіцяний свій, –

Заклинаю вас Богом єдиним,
Не лишіть моїх костей отут!
Хай у рідній землі Палестини
Коло батька і діда спічнуть.

Бо велика зближається кара!
Без ліку, мов пустині піски,
Налетять на цей край, наче хмара,
Песі мухи, і воші, й сверщки.

Остогидне життя всім у краю,
Заповнять вони всякий куток, —
Так нехай же, молю вас, благаю,
Не сквернять моїх вільних кісток.

І ще гіршая кара їм буде,
Поки випустять вас із оков:
Кровопійцям, що пили кров люду,
Батько Ніл переміниться в кров.

То не дайте тій крові неправій
Омочить мої кості отут,
Щоб не став я в сорочці кривавій
Перед троном Єгови на суд.

20 вересня 1889

[Із циклу] «Жидівські мелодії»
За російського урядування в Україні цей вірш приховували, але причини цього не дуже зрозумілі – хіба що було незручно взагалі згадувати про євреїв.

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1893), с.236—237.