Притча про пізнану мудрість

Біг спершу вздовж струмка… знічев’я біг,
здоровий, юний… Ластивсь цвіт до ніг.
Кортіло пить… Та ба! не до води:
мерщій би овид взять за поводи…
«Поп’ю ще… Встигну!» — ластівки думок.
І — далі… Річечкою став струмок.
І випручався простір… Вже й ріка
під маревом — спокійна і плинка.
Хутчіш! хутчіш! І вже не міг, не міг
спинитися… все біг, біг, біг…
Як спрага мучила!.. Та ніколи було
припасти… освіжить палке чоло.
Прозорий сміх ображений — вода! —
на скроні порох сірий осіда.
Лукавий обрій… Сонце в тім’я б’є.
Знеміг… Але втішався: ще поп’є.
Аж ось добувся моря… І догнав!
Зімкнулось враз — і очі, й далина…
Тепер попить. До хвилі припада.

Яка гірка! яка гірка вода…

1970

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.