«Закуталась веретою старою…»

Закуталась веретою старою,
В руці кривуля, торба під пахою,
Волосся — мерва, як ганчірка, лиця,
Колись газдиня, нині чарівниця.

Колись гнучка, висока, як смерічка,
Рум’яна, свіжа, як в городі чічка,
Як гадина, в’юнка, швидка, як ланя,
Богом призначена для раювання.

Як власну пазуху, так знала гори,
У Довбушеві бігала комори
До легінів, то знов під тую стінку,
Де на розмову Довбуш кликав Дзвінку.

Не одну ніч від вечора до рана
Сміялася, любовним щастям п’яна,
Аж зорі меркли, аж вітри німіли,
За нею легіні божеволі́ли.

А нині в сльоту стежкою крутою
Іде, збираючи дурман і тою,
І мандрагору, і всіляке зілля —
То від кохання, то від божевілля.

«Закуталась веретою старою&hellip;»