«Коли помрем і заростем квітками...»

Коли помрем і заростем квітками,
У споминах ще оживем не раз,
Аж поки поруч з нашими кістками
Заснуть усі, що пам’ятали нас.

І буде се вже наша смерть остання,
наш порох вітер світу розжене;
прийде весна, прийде пора кохання,
а нас ніхто й ніколи не спімне.

Аж вийде раз колись дівча самотнє
В полудне ясне в тихий, сонний ліс  —
Неждано серце защемить скорботне
І ясний світ померкне їй од сліз.

Се нас вона побачить і почує,
Мов сон і казку із старих часів;
Закриє очі й тяжко засумує,
Заслухавшись у тихий сон лісів.

Ти  — як сон, ти  — як весняна казочка,
Бо ти й казка моєї сумної душі,
Що до мене часом прилетиш, мов та пташечка