Полеміст Іван Вишенський

«О горкое твоє панство! О окаянная твоя роскош
О бедное твое весиле!»

Яко наг, япо благ перед вами — навстіжний,
від зуроків ні голки, ні нитки нема,
І кульбабка в устах — закипаюча ніжність,
під ногами під босими ходить зима…
Всю нерівність доріг, гостроту мандрівничу
в свою плоть заскалив, холоднечу ввібрав,
вгамував сум’ятливе повітря обличчям,
зосередивши біль на кінечку пера.
О, цей крик на корі — ножова кровотеча,
з щілин літер бив струм голосним джерелом,
щоб забарвить теплом нахололу пустечу,
де мовчання свою гіркоту стерегло!
Звук розвітрений ніжність роздмухав,
жар засипав червоний в глибокі рядки:
«Слово суще — це свідчення духу,
у якому твої розчинились думки».
Згляньсь на поклик дунгі, на іржу під’язику,
на широкість очей і убозтво руки;
з кожним подихом
в плоть входить простір безликий:
оболонку душі розпошир на боки!
Хай вмістилищем слів стануть жили —
не горло,
щоб, розтявши зап’ястя, ти міг написать:
«Кожне слово лихе на вустах гріхотворних
хай навіки замкне металева печать!»

1980

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.