Перечитуючи «Слово…»

Шелестять сторінки, наче древні бори,
Де бростилась історія наша…
А над віщими соснами сонцем горить:
«Не лізпо ли ны бяшеть…»
Харалужні мечі…
Розтривожений Див…
Щит черлений…
Знеславлена слава…
Пропікає до болю крізь товщу віків
Невмируща сльоза Святослава.
Хоч ридали у розпачі
Карна і Жля,
Наливалася кров’ю Каяла,
Не скорилась, не згинула Руська земля.
Непохитно стояла!
Не зігнувся наш дух під завіями стріл,
Під копитами коней ворожих —
Переливними дзвонами
Київ зустрів
Переможених непереможних.
Мої предки пили у тяжкій боротьбі
Із гіркої й солодкої чаші…
Вкарбувалось навік у слов’янській судьбі:
«Не лепо ли ны бяшеть…»
З давнини сьогодення ясне постає,
З давнини — наші сонячні будні…
Відкриваю у «Слові…» минуле своє,
Відкриваю у «Слові…» — майбутнє!

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.