«Занадто вже! Чим дихати нема!»

Занадто вже! Чим дихати нема!
Затягнено арканом наші шиї…
Панує зло, закублилась пітьма…
Терпець урвавсь, — але бринять надії…

Ой люде мій! Не жди ти ні чудес,
Ні милості від того, що катує;
Не досягне твій стогін до небес,
І молитви твої гарячі всує!

Надійся лиш на себе і свій дух
Скріпляй, зміцняй в братернім поєднанні.
Аби вогонь у грудях не потух,
А ще збуяв на лютім катуванні…

Ет, глупа ніч не буде вікувать,
Потрухнуть геть в ярмі державнім снози;
Життя несе непереможну стать,
Воно і нам колись осушить сльози.

О, вірю я, що з’явиться вона,
Загублена, сподіваная воля, —
У промені, як пишная весна,
В вінку з квіток ріднесенького поля,

Зо світочем-зорею на чолі,
З ухмилкою несказаної вроди…
І відітхнуть натруджені, малі
Під прапором любові, правди, згоди!

[1902]