Ілля Муромець на роздоріжжі

Гураґаном — кінь під паном —
І раптово став.
«Що ж ти, коню? Тож нема нам
Жадних тут застав!»

Подививсь Ілля. «Не вперше».
Путь найшла на путь,
Хрест степи собі на перса
Із доріг кладуть.

В ім’я чого себе христять,
В травах загуло,
А «амінь» — в середохрестя
Каменем вросло.

Та не простий камінь ліг це, —
Літери… печать…
Під’їжджає Ілля ближче
Напис прочитать.

Щоб між мудрими значками
Не зблудив Ілля,
Захід ясно йому камінь
Світлом обілляв.

«Це писання — напутити.
Зле тут — навмання.
Вправо — будеш цілий, ситий,
Тільки без коня.

А наліво — кінь, як вдома, —
В травах запашних,
Та чи вдержиться на ньому
З голоду вершни´к?»

Просто — стрінуть пущі-нетрі,
Пащі цмоковин.
Хто поїде, тому вмерти,
Не поверне він.

І, як друга осторога, —
В травах, нежива,
Щерить зуби край дороги
Кінська голова.

І замислив чо´ло лицар:
«Як же мені буть?
У яку ж це закуриться,
Задуднити путь?

Напутив же проводир цей!»
… Тихий, тихий степ.
Лиш чутно, як диха тирса,
Як трава росте.

Прага, 1924

Текст надається за збіркой «Олекса Стефанович. Зібрані твори». Поєзії різних років.