«Впаду в пирій — ридати буду...»

Впаду в пирій — ридати буду,
зелом колючим обжалюсь
о витишених трав облуду,
ще мить — сльозами обіллюсь.
Так гірко й гамірно у світі,
так сухо б'ється вужа хвіст
епілептичний, бо в поліття
є свій нагорній чистий зміст,
як свист пташок, як колихання
добірних колосків, як хмар
удар об скло небес. Зарання
зайшло на дощ. І враз — удар,
і дощ — заряботів — об душу —
порожню амфору — об дзвін
відлуння (Боже, хто нас душить?)
і об відлуння — той же. Він.
Заглох. Застиг. Сховався в форму,
полива більмами кричить.
Лиш серце — передсмертно зоре,
як гальма авт, лише лящить.
Так високо — до піднебесся
тим криком зійдеш і проллєш
любов без меж. Але ж імпресій
своїх і криком не проймеш.