Русалка
1
Коло річки, у садочку
Маленька хатина, —
У хатині чорнобрива
Молода дівчина.
Щовечора, як зіронька
До місяця сходить,
Молодая дівчинонька
В садочок виходить.
Тож виходить сама з хати
У ясную нічку, —
А тим часом козаченько
Перепливе річку,
Як приверне к бережечку,
Човничок прив’яже, —
Уклониться дівчиноньці,
«Добривечір» скаже.
По садочку собі ходять,
За руки візьмуться,
Розмовляють та радяться,
Коли поберуться.
«Ой коли ж ми поберемось,
Дівчинонько —роже?» —
«Уосени, козаченьку,
Як бог нам поможе!…»
У коханій розмовоньці
Швидко ніч проходить,
Блідне місяць, гаснуть зорі,
І сонечко сходить…
Сіда хлопець у свій човник
Та бере весельце;
Стиснув ручку, махнув веслом:
«Прощай, Ксеню, серце!»
2
Осінь надходить, літо минає,
Вже ж за дівчину козак не дбає.
Вже старостоньки скрізь походжають,
Ксенину ж хату вони минають.
Йдуть до сусіда в новую хату, —
Сватають в його дочку багату!…
Чує Оксеня смутну новину, —
Що свата милий іншу дівчину;
Уже сьогодні їх заручають,
А через тиждень і повінчають…
Наче байдужа дівчина ходить, —
Вийде ж в садочок та й сльози ронить.
Рушнички шиті лежать у скрині,
Вже не клопочуть вони дівчини!
В журбі та в тузі тиждень минає,
По селу ж ходить та «молодая»,
У кожду хату вона вступає,
На дівич —вечір дружок збирає,
І до Оксені заходить в хату, —
Тож на весілля її прохати:
«Прошу, сестрице, тебе, голубко,
За старшу дружку до мене, любко!» —
«Не можу, серце!… я б і радніша;
За дружку в тебе хай стане інша».
«Отак, сестрице! отак мовляєш!
Певне, мене ти більш не кохаєш!» —
«Не гнівайсь, серце, за мої речі…
Прийду сьогодні на дівич —вечір!
Тебе, сестрице, я не забуду, —
За старшу дружку у тебе буду».
(Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже.
Вдасть перед милим, що їй байдуже).
Йде молодая весела з хати, —
Смутна Оксеня випроводжати…
3
У суботу в молодої
Та великий збір,
То ж сходяться подруженьки
До неї у двір.
За столом вже молодая
Сіла на посад,
На лавочках всі дружечки
Посідали вряд.
Старша дружка жалібної
Почина співать, —
Виспівує і на очах
Слізоньки тремтять.
«Червоная калинонька,
А біленький цвіт;
Ой чи не жаль тобі, Галю,
Молоденьких літ?…»
«Ой час —пора, отець —мати,
Поблагословить,
Ой час —пора молоденькій
Та гіллячко звить!»
І гіллячко, і віночок
Вже вити пора,
А іще ж то барвіночку
Для вінка нема.
Старша дружка по барвінок
Додому піде,
Бо кращого барвіночку
Немає ніде.
Пішла з жалем дівчинонька
Та у свій садок,
Щоб нарвати барвіночку
Іншій на вінок;
Рвучи його, журливую
Пісеньку співа,
За сльозами ледве може
Вимовлять слова:
«Барвіночку мій хрещатий,
Зелений, дрібний,
Ой, я ж тебе викохала,
Хороший, рясний!
Я ж садила, поливала
Тебе навесні,
Я ж думала, на віночок
Здасися мені!
Здався тепер, барвіночку,
Не мені, другій, —
Бодай би зсох, бодай зов’яв,
Барвіночку мій!…»
Тож нарвала барвіночку,
Віночок звила,
Походила по садочку,
Над річку пішла.
Подивилась у водицю
На личко своє,
Тихо, тихо промовила:
«Горенько ж моє!
Вродо моя хорошая,
Нащо ти цвітеш?
Без доленьки на сім світі
Марне пропадеш!
Нема щастя, нема долі,
Лиш врода сама…
І кохання зневажене,
Дружини нема!
Забув мене мій миленький,
Іншу полюбив,
І навіки мою долю
Та й занапастив!
То ж він завтра із другою
Піде під вінець…
А я собі під водою
Знайду вже кінець!»
Промовила теє слово,
Стала на горбок…
Нема, нема дівчиноньки,
Лиш плавле вінок.
4
Вже ж минуло з того часу
Аж три довгі роки,
Як втопилась дівчинонька
У річці глибокій.
Гуля всюди тая слава,
Та вже перестала,
А дівчина під водою
Русалкою стала.
Та не має русалонька
І там супокою:
Не втопила свого лиха
Навіть під водою!
Чи таночок з русалками
При місяцю водить,
То все їй той козаченько
З мислоньків не сходить.
Або сяде, чеше коси
У темному гаю,
Її ж думка круг хатини
Милого витає.
Всі русалки, мов рибоньки,
Веселії грають,
А у неї завжди хмари
Чоло укривають.
Тільки ж то їй і розваги,
Як молодик зійде, —
Проти хати миленького
На бережок вийде;
Вийде, ходить по бережку,
Тихенько співає,
Чи не вийде милий з хати, —
Усе виглядає.
А як зайде місяченько,
Почина світати, —
Тихо пливе русалонька
В підводні палати.
5
Як навесні починає
Крига розтавати,
Збираються русалоньки
До моря гуляти.
Пливе з ними і дівчина
Гуляти до моря, —
У чужий край, у далекий,
Тікати од горя…
Не втече пак! ніщо її
Вже не розважає,
Навіть і там, в чудовому
Південному краю.
Її сестри на дні моря
По пісочку ходять
Шукать перлів та коралів,
І таночки водять.
Веселії, безжурнії
Ті легкі таночки!
То граються із рибками,
То роблять віночки;
Вона ж сидить геть окремо,
До їх не вступає,
Та безкраї свої думки
Думає, гадає.
Дожидає, коли з того
Хорошого краю
Повернуться русалоньки
До рідного гаю.
Діждалася, вертаються
Русалки додому
В темну нічку, серед бурі,
Блискавиці й грому.
Та й у серці в русалоньки
Спокою немає, —
І грім отой немов її
Трохи розважає.
Вернулася, а тим часом
Вже й літо настало,
А там жнива, бо і жито
Поспівати стало.
І виходить русалонька
В поле виглядати,
Чи не вийде її милий
На лан жита жати.
Вийшов милий з дружиною
На лан жито жати,
І дитинку під копою
Положили спати;
А сами серпи побрали
І постать займають,
Та вдвох собі лагідненько,
Любо розмовляють.
Русалонька на ту пару
Тільки подивилась,
Змінилася у личеньку,
За серце схопилась;
Потім знову подивилась,
Промовила тихо:
«Побрався ти, козаченьку,
Та на своє лихо!
Не завжди там буде щастя,
Де твоя хатина, —
Зостануться сиротами
Жінка і дитина!
Будеш знати, козаченьку,
Як русалка любить,
Скоро ж тебе те кохання
З сього світу згубить!»
Те мовляла, одпливала
У свої палати
І милого не ходила
Більше виглядати…
6
Стала слава на все село,
Стали поговори, —
Все за того козаченька,
Що чорнії брови.
Ой казали, говорили
По всім селі люде:
«Та вже з того козаченька
Нічого не буде!
Як день божий, смутний ходить
Та думку гадає,
Та щоночі йде над річку,
До темного гаю».
Славлять люди — і дружина
Журиться, бо знає,
Чого милий у гай темний
Щораз доходжає.
То в гай ходить, то в садочок,
Де жила дівчина;
Бачить мила й знає добре,
Чия то причина…
Не вважає козаченько
На ті поговори,
В його серці туга в’ється
Та лютує горе.
Пішов якось у садочок
У місячну нічку,
Походив там коло хати,
Потім в гай над річку.
Пішов, ходить бережечком
Та думку гадає,
Все дивиться на річеньку,
Очей не спускає.
В той час вийшла русалонька
Трохи погуляти,
Потім сіла коло річки
Косоньку чесати;
Побачила козаченька,
Неначе зраділа,
Усміхнулась, — лиш на личку
Щось дуже збіліла.
Ходить смутний козаченько
Та думку гадає,
А русалка чеше коси
Та пісню співає:
«Любий козаче, чого ти ходиш
Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісню русалки, —
Тож я для тебе співаю!
Ой чи забув ти, серце —козаче,
Пісню, що мила співала?
Ой чи забув ти тую дівчину,
Що тебе вірно кохала?
Коли забув ти, — чого ж ти ходиш,
Дивишся пильно у воду?
Наче шукаєш у тій водиці
Згублену милую вроду!
Ох не забув ти, серце —козаче,
Пісні, що мила співала!
Ой не забув же тої дівчини,
Котра так щиро кохала!…
Як не забув ти, — ходи до мене!
Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!
Я вже не тая, що була перше
(Лиш не забула кохати!), —
Я вже русалка — і під водою
Маю осяйні палати.
В мене палати кращі од царських,
Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
З перлів дрібних та коралю:
Все те для тебе дам я, козаче,
Тії палати й віночок,
Всіх зберу подруг, будем для тебе
Легкий водити таночок.
Любий козаче, йди ж ти до мене!
Я твоя першая мила,
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!»
Козак слуха тую пісню,
Слуха, умліває, —
А русалонька до нього
Руки простягає.
Біжить милий до русалки,
Та й не добігає,
Бо із річки — русалочок
Юрба випливає;
Обступили козаченька,
В гаю залунало, —
Наче крик, неначе регіт, —
Далі тихо стало…
Тихо, тихо з неба світить
Промінь місяченька,
Сидить тая русалонька
Біля козаченька.
Похолонув козаченько,
Не чує, не баче,
Як над ним його кохана
Вбивається, плаче:
«Чи се ж тії карі очі,
Що я цілувала,
Чи се ж теє біле личко,
Що я милувала?
Ой чи се ж той козаченько,
Що я виглядала?
Вже ж не гляне він на мене, —
Дарма виглядати!
Вже ж моєму миленькому
Світу не видати!
Не озветься до своєї
Любої дівчини —
Він німий лежить, холодний
З моєї причини.
Ой забула б я, мій милий,
І горе, і зраду,
Лиш устав би ти до мене,
Дав мені пораду!
Нещаслива годинонько,
Що ж я наробила?
Ой нащо ж я свою долю
Та й занапастила!»
І знов тихо, з неба світить
Промінь місяченька.
Ломить руки русалонька
Біля козаченька.
[Волинь, с. Колодяжне. 1885 p., 6 грудня]
Примітки
Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. — К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 9 — 20.
Вперше надруковано у виданні: «Перший вінок. Жіночий альманах. Виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки». Львів, 1887, стор. 56 — 68. Поема увійшла до збірки «На крилах пісень. Твори Лесі Українки. Накладом авторки», Львів, 1893, стор. 92 — 102. Втрете за життя письменниці поему надруковано у збірці вибраних творів «На крилах пісень» (Київ, 1904). У першодруку поема не мала підзаголовка, не було розподілу на строфи, текст ділився на п’ять розділів. У перевиданні поеми у збірці «На крилах пісень» додано підзаголовок, текст розбито на строфи, розділ IV поділено на два, зроблено незначні стилістичні виправлення. Між текстом поеми у збірці «На крилах пісень» (1893) і збірки вибраних творів (1904) істотних різночитань немає.
Автограф не знайдено.
Датується за першодруком.
Подається за виданням: Леся Українка. «На крилах пісень». Збірник творів. К., 1904, стор. 95 — 110.