Дівчата-вдови

їх, певно, доля більше не квітчатиме,
їм самота зозулею кує.
Вони ще й досі числяться дівчатами,
Хоча в ровесниць і онуки є.

На хвіртки ветхі дружно обіперлися…
І, певна річ, не їхня в тім вина,
Що в них була одним одна суперниця
Із лаконічним іменем — війна.

Так, їхні наречені всі повінчані
І кулями посватані усі.
Вони тепер у камені увічнені,
В дівчат не менший камінь на душі.

Вже чашу гіркоти по вінця випили
Й на щастя-трясця брязнули о брук…
їм стільки чорних мук спізнати випало,
Не знали тільки материнства мук.

За них — єдиних — радістю б віддячили,
Бо мука та — одвічна і свята.
І стогнуть перса криками дитячими,
І в’януть неціловані уста.

Дівчат, жорстоко названих удовами,
На п’єдестал найвищий вознесу,
Хоч знаю, що ніякими медовими
Словами не розвіяти їх сум.

Я прокляну прокляттями подвійними
(Нам совістю не велено мовчать)
Повій всесвітніх, що зовуться війнами,
Що вдовами зоставили дівчат.

1975

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.