Про життя і діяльність Олександра Кониського

І. Молоді літа (1836 — 1862)

Між українськими письменниками, що розпочали свою працю вже по смерті Тараса Шевченка, одне з перших місць займає Олександр Кониський, що помер у грудні 1900 року в Києві. Повних 40 літ працював він на ниві нашого рідного слова, будив сонних і письмом і словом, боровся з найрізнішими противностями, терпів переслідування від російського уряду і докори від власних земляків, та до самої смерті не перестав дбати про одне велике діло — про просвіту рідного народу і про вменшення на світі здирства, кривди та неволі людської.

Олександр Кониський родився 18 серпня 1836 року в хуторі Переходовці Чернігівської губернії в Росії. Його батько Яків був невеличким дідичем, але через різні нещастя звівся майже на ніщо, вмер у бідноті і лишив своїх дітей сиротами та ще й не забезпеченими. Малий Олександр учився спершу дома, а по батьковій смерті (він умер 1844 р.) його віддали до приготовляючої школи в Ніжині. По році Кониський приготовився так, що міг перейти до гімназії. Мати відвезла його до Чернігова, де його як бідного сироту прийняли в т. зв. Сирітський дім, по-нашому — бурсу для шляхетських синів, а відси він ходив до гімназії.

Олександр учився в гімназії дуже добре, все йшов першим. Але вже тут, майже дитину, його постигло лихо. Він, ще маючи 11 літ, почав писати віршики, певно — зразу по-московськи, бо тільки тою мовою вчили його в школі. Але, допавши десь книжечку Шевченкових поезій, він запалився любов’ю до рідного слова і почав віршувати по-своєму. Оті дитинячі віршування викрав у нього один товариш і віддав інспекторові, сей розмазав справу, і 13-літнього хлопчину вигнали з гімназії за проби писати рідною мовою. Такий-то був перший крок Кониського на полі українського письменства.

Треба було Кониському покинути Чернігів. Він вернув до Ніжина і записався знов до гімназії, але й сим разом не скінчив її. Бідність, а головно недуга на очі, змусила його в 1852 році покинути школу. Одужавши трохи, він у 1854 році вступив у судову службу спершу в Прилуці, а потім у Полтаві. Тут він познайомився з деякими високоосвіченими людьми, читав багато і набирався прихильності до простого робучого народу та до українського письменства.

Були се важкі часи в житті Росії. В роках 1854—1856 тяглася велика війна трьох європейських держав: Англії, Франції й Турції з Росією. Росію побито на півострові Крим. При тім виявились страшенні непорядки в російському житті: підкупства, крадіжки, зіпсуття урядників, нездарність генералів, темнота і безрадність. Цар Микола, що 35 літ панував у Росії і під своїм самовладним правлінням виплекав усю ту погань, так перелякався її, так загризся, що вмер нагло (дехто говорить, що отруївся з розпуки). Всі освіченіші люди зрозуміли, що так далі йти не може, що треба якоїсь зміни, більшої свободи, більшої законності в державі, а головне, що треба скасувати огидливе кріпацтво, яке досі панувало в Росії і робило всі мільйони селянського люду робочою худобою, власністю панів. Кріпацтво тим було гірше від панщини, що над кріпаком пан мав майже необмежену власть, міг продати його, проміняти, навіть забити на смерть мало що не безкарно.

Новий цар Олександр II розпочав своє панування тим, що, заключивши мир з державами, взявся до заводження нових порядків у Росії. Почалася так звана «доба великих реформ»: перемінено старе судівництво, заведено суди присяжних, повернено з неволі тих, що були за царя Миколи позасуджувані за «політичне», в тім числі й нашого Кобзаря Тараса Шевченка, надано вільніші права школам, університетам, містам, далі 16 лютого 1861 р. скасовано кріпацтво, а потім в більшій частині російських губерній (окрім Польщі і Правобережної України) заведено «земства», щось немов повітові і губерніальні сойми.

На всіх полях громадського життя повіяло свобіднішим духом. Піднялось і українське письменство. В Петербурзі видав Куліш цілий ряд добрих українських книжок; в році 1861 зачала виходити там літературно-наукова часопись «Основа», зразу мішано, по-московськи і по-українськи, а далі чисто по-українськи. В «Основі» працювали найліпші українські сили. Там проводились народолюбні думки, боронено прав українського народу і супроти поляків і супроти москалів, вияснювано українську давнину і показувано теперішнє життя народу. От тут-то виступив і Кониський уперве зі своїм словом. Живучи по різних українських містах, стикаючися з різними людьми, з панами й біднотою, та обдарований незвичайно живим даром спостерігання, він мав що розповісти ширшій громаді. Його цікавили головно дві речі: справа економічного стану селян і справа народної освіти. В царськім декреті, яким скасовано кріпацтво, було сказано, що селянам, крім волі, має бути надана також земля. Отже, тепер ходило о те, скільки й якої землі нададуть їм та за якими оплатами. Кониський добре розумів, що в тім лежить головний сук цілого декрету. Бо коли селяни одержать землю лиху, піски, болота, а надто ще за великою оплатою, то й сама воля небагато на що їм здасться і вони швидко попадуть у нове, ще тяжче ярмо: голоду, лихварів та всяких здирців. Так само зрозумів він, що без просвіти воля небагато поможе селянам, бо тільки просвіта може воружити їх до боротьби з різними п’явками, які тепер, користуючися також волею, полізуть на села і будуть там розпускати свої пасма. І от, виступаючи в своїх дописах против тих панів і урядників, що дибали на кривду селян при наділюванні їх землею, Кониський рівночасно з цілим запалом кидається до праці над просвічуванням ширших народних мас.

В Полтаві, де пробував тоді Кониський, почали ще 1860 р. заводитися за прикладом Києва недільні школи для старшої неписьменної молодіжі. В 1861 р. було вже в тім місті п’ять таких шкіл, а надто дві суботні для жиденят. Кониський працював у всіх тих школах: у одних учив, деінде завідував бібліотекою або книгарнею. Крім того, за його почином гурток молодших та гарячіших робітників заложив щоденну вечірню школу для дорослих; тут Кониський викладав історію.

Практика навчання в недільних і вечірніх школах показала молодим учителям (то були переважно студенти університету або дрібні урядники) важність української мови для початкового навчання там, де людність була українська. Бо треба знати, що в тих школах, заснованих без ніякої участі уряду зовсім приватними людьми, які вчили безплатно, пробували зразу вчити з московських книжок і викладати по-московськи. Та швидко показалося, що наука так не йде; треба було кожну річ пояснювати школярам по-українськи. Показалася потреба українських книжок — букварів, граматик, читанок, рахункових і т. ін. книжок. Ще 1859 р. видав Куліш український буквар («Граматку»), потім другий. І Шевченко недовго перед смертю злагодив до друку «Буквар». Інші укладали інші книжки, як ось біблійну історію та життя святих (Опатович), книжечку рахункову (Мороз). І Кониський кинувся з запалом до сеї роботи. Він видав 1861 р. «Українські прописи» (взірці писання) і засів до праці над «Щотницею», себто книжкою рахунковою. До сеї праці закликав його головно славний історик Костомаров, який 1862 р. в «Основі» висловив погляд про доконечну потребу дати українському народові початкові науки на його рідній мові.

Обік сеї просвітної праці та важкої праці на хліб Кониський знаходив час і на літературну творчість. Він писав поезії та повістки, де висловлював свої погляди на життя або малював те життя, яке бачив довкола себе. Його поезії, хоч не такі огнисті і блискучі, як Шевченкові, все-таки надихані щирим чуттям і любов’ю до свого рідного, а надто бажанням волі і збратання всіх людей. І ще одне цікаве явище. Від самого початку своєї літературної діяльності Кониський звертає пильну увагу на Галичину. Потребу живого духовного зв’язку між Галичиною і Україною зрозуміли вже ті українці, що видавали «Основу» в Петербурзі. Там була поміщена 1862 р. гарна праця Якова Головацького, тоді професора руської мови на Львівськім університеті, про галицьких русинів і їх просвітні та національні змагання. Там передруковано також видану у Львові книжечку Гната Гальки про руське весілля над Збручем. Ідучи за тими вказівками, Кониський постановив нав’язати ближчі зносини з галичанами. В Галичині була тоді одинока політична і літературна часопись «Слово», видавана Богданом Дідицьким від 1861 р. Те «Слово» в перших роках не було ще таке москвофільське, як зробилося пізніше. Хоча сама редакція вже з самого початку намагалася калічити нашу мову то на церковний, то на московський лад, та все-таки вона містила праці й дописи на чистонародній руській мові і навіть фонетикою. От сюди-то від 1862 р. почав дописувати з Полтави Кониський. Він містив у «Слові» дописи про життя українського народу, про знесення кріпацтва і про російські порядки, а обік того також гарні поезії. Все те робило в Галичині немале враження, бо було тут новиною: до самого 1860 року Галичина, а особливо галицька Русь, жила під урядовим обухом і ніяке свобідніше слово, ані свобідніша думка не могли доходити сюди. Досить сказати, що навіть твори Шевченка, друковані в Росії ще 1841 р., у нас не були звісні до самого 1859 року! Дописи Кониського, друковані в «Слові», були першою пробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські порядки. І в своїх віршах висловлював Кониський думки хоч не нові, але дуже відповідні до потреб хвилі:

Гей-же, хлопці, годі спати!
Час прийшов, пора вставати,
Пора встати, працювати,
Братів темних научати;
Пора, брати, всім на працю, —
Я од праці щастя бачу.

З тих віршів віє смілий, радісний настрій автора і всіх тогочасних українців, що надіялись при свобіднішим розвої Росії здобути працею та просвітою відповідне місце й для свого рідного українського народу. Та, на жаль, на ті надії аж надто швидко вдарило лютим морозом.