Гете. «Трилогія пристрасті»

Ця запізніла пристрасть — то страждання,
Що сколихнуло весь Марієнбад, —
Він не боїться осуду: остання
Любов — сильніша першої стократ.
Чи ж винен він, що серце не старіє
І що любов проходить, як стихія?

Вже сімдесят минуло, а душа —
Як в юнака, він сам тепер — як Вертер,
Адже любов і мертвих воскреша,
І не дає ні жищ, ні померти, —
Життя і смерть, немовби на двобій,
Не раз віч-на-віч сходяться у ній.

І він у тій любові, одержимий,
На волоску між смертю і життям,
Мов на хресті розіп’ятий між ними,
Конає в муках пристрасті, хоч сам
За біль сльози чи усмішки Ульріки
Спинив би мить і мучився б вовіки.

Він зболено витатиме, як птах,
У нездійсненних мріях і любові,
Останній поцілунок на устах
Горітиме і в темряві гробовій, —
Його любов не згасне й не згорить,
Хіба в душі зупиниться, як мить.

Його любов — як музика, як пісня,
Народжена у щасті і в журбі,
Така свята й непізнана, хоч пізня,
Як таїна, захована в собі, —
Невже на схилі віку через неї
Він в пристрасті згорить, як у Помпеї?

Вже третій рік він мучиться у ній,
Німіючи в задумі і скорботі, —
Його любов, як повідь навесні,
Що раз, то більш бунтується у плоті
І, чуючи покликання своє,
«Трилогією пристрасті» стає.

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.