Матильда Аграманте
IУ тяжкому лихолітті
Вироста Матильда гожа:
Тяжко гнітить рідну Кубу
Здавна вже рука ворожа.
Горді деспоти іспанці
Походжають скрізь панами
А кубинці мусять бути
їм покірними рабами.
Що не день — нові знущання,
Що не день — нові догани,
І міцніше все куються
На народ важкі кайдани.
І намучена країна
Вже не стерпіла знущання
«Воля краєві!» — як хвиля
Розкотилося гукання.
Скривавилась, запалала
Вся країна боротьбою…
Та карають же й іспанці
Страшно лютою рукою:
Смерть старому і малому —
Всім, хто волю хоче мати!
Тільки раб тут жити може,
Пан іспанець — панувати.
Моря перло найдорожче —
Куба, рідная країна, —
Так Матильда з уродливих
Найдорожчая перлина.
Вже у неї брат і батько
Полягли за землю рідну,
Мати вмерла і лишила
Сиротою доньку бідну.
Під отаманом Масео
Б’ються ще її два брати.
А Матильда в самотині
Мусить дома пробувати.
Та вона не тут витає
Легкокрилими думками:
Лине думкою дівчина
За братами за борцями.
«Ой щасливі, браття любі,
Ви, такую мавши долю:
Розбиваєте кайдани,
Сміло боретесь за волю!
Хай і смерть, але ж свобода
Осіяє рідну Кубу:
Я б собі таку хотіла
День доходив до спочину.
Золотими парусами
Сонце ппшнеє убравшись,
Похилялось над полями;
Гордим пальмам верховіття
На прощання золотило,
На барвистих крильцях ніжних
У колібрі ще тремтіло.
А Матильда Аграманте
Верхи на коні баскому,
У гостині запізнившись,
Поспішалася додому.
Поспішається Матильда,
Добіга до свого двору.
Де була її оселя —
Тільки в’ється дим угору, —
Дотліває недотліле,
Догора сумна руїна…
«Що се сталось? Озовіться!
Хто тут є?» — гука, дівчина.
Та ніхто не озоветься…
Хто ж би мав тут одмовляти?
Тільки трупи тут криваві
Скрізь лежать округи хати…
Всіх іспанці змордували!…
«Доки ж буде так, мій боже?
Доки буде се знущання,
Катування се вороже?
Через те, що я дівчина —
Я повинна се терпіти?
Ні, тепер повстати мусять
Навіть хворі, навіть діти!
Я піду за волю битись!»
На коня Матильда впала
Й скільки духу до повстанців,
До борців за край погнала.
«Я не муж, — мені ти кажеш, —
Щоб боротись за свободу?
Ні, давно моїми стали
Муки рідного народу!
Батько мій поліг за волю,
Брат поліг, передо мною
Мов стоять вони і кличуть
За святую річ до бою.
Трупи бачити й наругу,
Бачить лютого тирана —
Краще вмерти! Мусим жити
Ми на волі і без пана!
Так прийміть мене до гурту,
Генерале мій, благаю!
Ви побачите — я вмію
Умирать за волю краю».
Так отамана Масео
Просить дівчина старого…
Сам не зна він, що чинити:
Не бувало ще такого…
І брати за неї просять…
«Ну, коли така вже сміла, —
Він говорить, — то і підеш
До святого з нами діла…»
День ідуть вони і другий —
Вільні їм усі дороги;
Третій день — до річки військо
Наближалось без тривоги.
І відразу їм назустріч
Кулі свиснули: іспанці
Підійшли з-за лісу тихо,
Що й незчулися повстанці.
Облягли — нема рятунку…
А Масео: «Браття й діти!
Поки вирвемось, то треба
Ворогів нам зупинити.
Гей, хто хоче тут остатись
Ворогам на перепину?
Він умре, та обрятуе
Волю й рідную країну».
«Я!» — озвалася Матильда.
«Ми!» — брати її відважні.
«Ми вмремо за волю», — кажуть
І дядьки її поважні.
«Гей, рушай! — гука Масео. —
Ви ж поляжете тут нині:
Кров'ю вашою ми купим
Волю стоптаній країні».
Військо рушило. А дужі
Із дівчйною-героем
Ворогів страшенну силу
Зупиняють смілим боєм.
Зупиняють… Та вже кулі
Всіх завзятих положили.
Тільки двоє та Матильда
Ще змагаються щосили.
А іспанці насувають,
Сиплють кулі самопали, —
Вже сама стоїть Матильда,
Бо усі вже в бою впали.
Гордо голову піднявши
І сіяючи красою,
Націляється з пістоля
Нетремтячою рукою.
І іспанець їй гукає:
«Гей, скорися, божевільна!»
А вона йому на теє:
«Хай панує Куба вільна!
Не скорюсь!» — Вона стріляє.
Гучно вдарили рушниці —
Захиталася Матильда,
Впали руки, зблідли лиці.
«Хай панує Куба вільна!» —
Знову скрикнула і впала,
За свій край життя віддавши,
За свій край, що так кохала…
1897