З весняних дум

Сонячним усміхом з неба весна засміялась,
Глянула поглядом ясно-блакитним, широким,
І у землі звеселилось обличчя змарніле,
Тільки ж на мить, бо вже хмари закрили той погляд,
Усміх умер променистий, між їми погасши,  —
Будень похмурий та сірий настав місто свята…
Так нашу змучену душу і щастя все дурить:
Тільки всміхнеться та в хмарах буденних і зникне.

Весна!… Відживає і небо, й земля  —
Квітки на землі, а на небі проміння;
Почувши живого життя тріпотіння,
Цілуються з сонцем гаї та поля.
Весна!… А тобі все немає весни,
Країно, забита в невільницьке путо,  —
Ім’я твоє навіть усюди забуто,
Хоча не забуто зміцнять кайдани…
Весна!… А тобі іще й досі зима:
Замісто веселих проміннів з квітками,
Панують і досі морози з снігами  —
Сторіччя минають, а сонця нема!…

Прийшов і квітень, сипле він квітками,  —
Вони сміються з-під кущів до мене,
Веселі, чепурні,  — і п’ють життя
З землі відмолоділої, пухкої,
З ласкавого повітря запашного,
З проміння теплого та золотого,  —
Ростуть, живуть, радіють і цвітуть  —
І вмруть вони, і вмруть, і зогниють,
Робак гидкий гнилизну поглине,
Не буде пахощів, краси не буде,
А буде смерть, гнилятина й гидота  —
І не з самих квіток, ні, не з самих,  —
З усього! Смерть обніме тут усе:
Оці мої істоти дорогії  —
Моя дружина та моя дочка  —
І я, і всі, кого люблю, чи бачу,  —
Всі зробимось гнилизною, й робак
Нас поглине в своє гидкеє тіло,
І нажереться він і здохне сам!…
Навіщо ж сонце? Нащо ця весна?
Це все брехня, облуда та омана,
Це глузування з людської душії

Сонечко ясно встає,
Теплим промінням своїм
Гладить квітки та пестить,
Сльози обсушує їм.
Сльози бринять у квіток
Чисті, як перли ясні:
Сон їм негарний приснивсь  —
Плакали квіти вві сні.
Може, їм снилися ми,
Наше життя без надій,
Кров і кайдани й брехня,
Голод і холод тяжкий…
Хто ж би того не злякавсь?
Після тих страшних
Досі вони ще тремтять,
Досі ще сльози у їх!…

Пташка щебече, квітки зацвіли,
Пахнуть і ваблять своєю красою,
А по долині гуляють осли,
Топчучи квіти укупі з травою.
Байдуже їм про пісні та квітки:
Вкупі з травою з’їдять вони квіти,
З ляку від їх повтікають пташки,  —
Добре поезії на світі жити!…

Ізнов після зими природа ожила,
Всміхається весні…
Здавалося, зима вже смертю їй була
У крижаній труні,
Свої казки тоді казати їм
Про відьму ту, що дуб перегризає
Гартованим зубищем стальовим,
І про козу, про вовчика й лисицю,
Про вбитую за ягідки сестрицю,
Вже батько спить… Вже пізняя година…
З куточка десь давно цвіркун цвірчить,
За вікнами лютує хуртовина,
На причіпку каганчик миготить…
Хурчать прядки, і невгаває мати,
Бо слухають… І страшно, страшно їм,
І весело, й не хочеться ще спати,
Хоч ніч давно… «А що з отим малим
Зробилося, матусю, та з братами?…»
І знов казки ще кращі за казками,
Аж поки сон ізможе в хаті всіх;
Але й тоді квітчастими роями
Бринять казки у мріях золотих;
І велетні, і королі з князями,
З зеленою косою русалки
І дівчина з перловими сльозами,
Відьми страшні, лисиці і вовки…
Байдуже ніч, байдуже хуртовини,  —
Казки живуть у мріях у дитини…