Далекий я вам
Далекий я вам, мої люди добрі,
Мої краяни милі тілом і душею,
Та серцем я вам рідний — кість від кості
І кров від крові тих піль, що родили
Мене і вас собі на честь і сором.
Відбіг я вас, шукаючи спокою,
В якім кріпиться ум і дух росте на сили,
Щоб опісля пуститися в мандрівку
По океані людського бажання,
Стремлінь, гадок і вічної туги.
А тим часом між нами прірва стала,
Яку гребе розлука, час, прості́р
І забуття… Та я не раз в чужині
Зривався ніччю з зимної постелі
Й на крилах мрій крізь тую прірву мчав.
Я видів вас в непевності, в тривозі,
Подібних путникам, котрих імився блуд,
Я чув той крик, що села будить ніччю,
Коли вогонь обхопить хлопські стріхи
Або коли у хату вдарить грім.
І я не раз падав, прибитий горем,
І головою бив той дзвін хрустальний,
Що ним прикрила нас незвісна сила,
Немов на глум, щоб, видячи довкола
Широкий світ, не видіти дверей…
А ви сказали: «Він пішов в чужину, —
Нехай іде! Ми про його забудьмо.
Байдужні най будуть його слова,
І в самоті нехай собі зів’януть.
Тоті квітки, що він їх посадив».
І справді. Кожне слово, що я кину
З душі між вас, паде, мов у криницю
Так глибоченну, що до моїх ух
Не повертає навіть плеск води,
Яку воно сколотить там на дні.
Й не знаю я, чи ті слова вам милі,
Чи осоружні вам мої гадки,
Мої змагання чи противні вашим?
Нічо не знаю. Тихо, тихо, тихо…
Байдужістю покривсь між нами шлях.
*
Нехай і так! Це ваша річ, краяни,
А моя річ невпинно дальше йти.
Ще довга ніч, нім ясний день настане,
І не один ще квіт на цім шляху зів’яне,
Котрим так пиняво ідемо до мети!
Падатимуть прапо́ри, як весною
Торішні з дуба падають листи,
Нові кличі взиватимуть до бою,
Нові провідники владатимуть товпою,
Новим руслом життя буде плисти.
Та певний я, що завтра, так як нині,
І за багато ще, багато літ,
Останеться поезія людині,
Як спомини лишаються дитині,
За котрими йде вона в дальший світ…
Забудьте ви мене за злобою, сплетнею,
За хмарою лукавих хитрих слів.
Я певний: не один над книжкою моєю
Замислиться і задрижить душею,
Зриваючись до кращих, ліпших днів.
Краків, 1904
Текст наводиться за збірником «Богдан Лепкий. Поезії», 1990. Цикл «Під вечір».