Білл

За тридев’ять земель і тридесять морів,
Де гори й океан, туман і кипариси,
Де щогли кораблів і брязкіт якорів,
Де музика, вогні й фонтани, як в Парижі, —

Там є маленький парк і в ньому є кафе,
Є столик у кутку, у затінку платана,
І є там Білл і я, в руках у Білла — Фет,
І в біло-голубім сидить із Біллом панна.

Я нині — їхній гість. Читає Білл мені
Улюблені рядки улюбленого Фета.
Над нами у вікні в тропічній таїні
Задумливо горить сумна зоря поета.

Я слухаю й мовчу. Білл налива вино.
Каліфорнійську ніч п’янять легкі пасати.
Я знаю: Білл — поет і пише він давно,
Хоч тисячу разів і зарікавсь писати.

Сумне його письмо про квіти і зірки,
Про мрію, і любов, і милий усміх панни, —
В країні, де мовчать давно уже бояни?

Але жага краси в душі його гірчить.
І пише вірші Білл, і Білл читає Фета.
«Хоч віршем, — каже Білл, — нелегко світ змінить,
А все-таки життя сіріше без поета».

Білл підіймає тост за музику й вино,
Співає шансонье про кров, коня, подругу,
І я в його очах читаю тиху тугу.

…Од мене нині Білл за тридев’ять морів,
Я згадую не раз каліфорнійські ночі,
Та застують мені чарівність тих країв
Поетові сумні і повні туги очі.