Балада про одне запізнення
Ех, талан — гіркий полин,
Туга удовина.
Був у мами син один,
Золота дитина.
Доглядала як могла,
Рук не покладала,
А подався із села,
В гості виглядала.
Але син не поспішав
Їхати додому.
Жив собі й не сумував,
Добре молодому!
Ні кола, ані двора,
Ні дітей, ні жінки.
Від Амуру до Дніпра
Воленька, та й тільки.
Та сумна балада ця:
Не діждалась мама.
Наздогнала молодця
Вістка-телеграма.
Він зібгав її в кулак,
Ледве стримав сльози.
І поніс його літак
Крізь сніги й морози.
Увійшов у рідний дім:
Люди, плач, родина.
І постала перед ним
Чорна домовина.
Він незграбно шапку зняв,
Він схилив коліна,
Він невтішно заридав,
Як мала дитина.
Але що тепер плачі,
Совісті докори.
Син посивів уночі
У думках і горі.
І померла тільки з ним
Та його провина…
Був у мами син один,
Золота дитина.