Балада про художника

Один художник приїжджав
До моря на етюди.
І шторм гримів на сто октав,
І він той шторм намалював,
І дивувались люди.

Його картина обійшла
Всі виставки, музеї.
Неждано слава немала
Крилом торкнулася чола,
А він не звик до неї.

Він звик до праці і думок,
А тут, як грім із неба,
Відсіль — дзвінок, відтіль — дзвінок,
І він — майстерню на замок,
Бо скрізь бувати треба.

І він ходив, і він встигав,
Його усюди ждали.
Він мав сто сот нагальних справ,
Він щедро лаври пожинав,
А друзі — малювали.

Художник бачив, як вони
Красиво і розкуто
Ішли до тої глибини,
Сягали тої таїни,
Що він не зміг сягнути.

Він ревнував і лютував,
Він зачинявсь до ранку,
Він малював і шматував,
Він над полотнами ридав
Чолом — в етюдну рамку.

То був страшний, важкий урок
Відомості і слави.
Не та рука, не той мазок,
Не той розлогий плин думок,
Не той політ уяви.

Але в народі відтепер,
Кумира сотворивши,
Усе сприймали як шедевр,
І так художник в шані вмер,
До старості доживши.

А невблаганний час минав
І все судив нещадно:
Лише етюд, де рокотав
Безсмертний шторм на сто октав,
Він залишив нащадкам.

1981

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.