Три посвяти безсмертним
ІНТРОДУКЦІЯ
В нехрещених борах, рожденних ще до пасхи,
Пообіч ножових, двосічних автострад
Одвіку навесні кохання славить птаство,
І кожне — на своїй.
І всяк — на власний лад.
Маленький сірий птах,
невидимий у вітті,
В солодкім забутті закинувши дзьобок, —
Як розпочав пеан іще в палеоліті,
То вже й двадцятий вік,
а він веде смичок.
Старий зальота-крук, та ще й глухий, на лихо,
Горлав до молодиць рипуче:
«Ти — моя!»
Та, стрельнувши йому впівока,
ворониха
Ловила з-під крила рулади солов’я.
Його зімітувать хотів меткий папуга,
Під нього одягався шпак-апологет.
Він був утричі менший лев’ячого вуха,
Та навіть лев ревів розчулено:
«Поет!»
Його переспівать когут надумав здуру,
Волаючи невлад на сідалі штахет.
Та з півнячих потуг сміялись навіть кури,
І млосно мружились, коли співав Поет.
Поважні гусаки шляхетної породи,
Яким ще древній Рим пожалував герба,
Зачувши солов’я,
у всій своїй погорді
Спинялися на мить розгублено:
«Ти ба!»
…Маленький сірий птах — маліший від сльозини,
Ти вічно прилітай з незбагнених верхів,
Як чиста благовість — одпущення людині
Набутих нею в суєті гріхів.
І
Тарасові Шевченку
Опав росою на духовний голод
І рідних піль, і планетарних крес.
Його устами небеса глаголять,
Рокоче він глаголами небес.
Нетлінний весь, бо плоть його — у слові,
Що яр-зерном скресає по сівбі.
Він кожну мить являється в онові,
Щоб нас добром розбуджувать в собі.
Зоря його, немов провісна птаха,
Летить, летить за межі світлові!
І сходить вище шапки Мономаха
Смушева шапка на крутій главі.
Кожух його теплом отави диха.
Верба, злеліяна в добу глуху,
Вросла в зеніт, немов зелена віха,
На нашім тричі праведнім шляху.
Козацький вус заврунився, як волоть.
В криниці ока височінь дріма…
Його устами немовля глаголить —
Сиріч, глаголить істина сама.
Ім’я його калиновим уставом
В папірус літ вписали журавлі…
Глаголить він народними устами.
Його устами, вдосвіта уставши,
Народ себе глаголить на землі!
II
Олександрові Пушкіну
На Горах Пушкінських,
на ріках псковитянських…
Така на душу сходить яснота,
Що світ увесь читається з листа
Від космосу до ідолів поганських…
На Горах Пушкінських,
на ріках псковитянських.
Як потьмянів у цій ясновині
Джинсовий лиск піїтів балаганських!
Такі минущі видались мені
Ристалища за першість при вині…
На Горах Пушкінських,
на ріках псковитянських.
Зніми-но паперового вінця,
Що сам собі нап’яв у нагороду, —
І ти почуєш в тиші всесвітянській,
Як сам народ замислює співця,
Як сам Поет замисливсь до народу
На Горах Пушкінських,
на ріках псковитянських.
Коли запрагнеш на земній межі
Пізнать глибінь російської душі,
Що лебедіє з коренів слов’янських,
Спини себе посередині дня
На цій гряді, де вічність осіня, —
На Горах Пушкінських,
на ріках псковитянських.
Я там стояв, чолом під небесі,
І чисте око житньої роси
Мені явило Канів придніпрянський.
І два Бояни — двох народів вість —
У дві руки творили вічний міст
На Горах Пушкінських,
на ріках праслов’янських.
III
Іванові Франку
Покропи мене, дощику,
тихо мене окропи.
Може, виросту терном… роменом.
Аби — не осотом.
Просмоли до суровості пряжу моєї тропи,
Щоб не рвалась ніколи, як нить — між Франком і Народом.
…Жовтий лист покружляв і зів’яло опав на плече.
Обернувсь на сонет.
У сонеті на бруньку зачався.
Вища таїнь — відродження духу, несмертного в часі!
Воскресіння часу у глаголі,
що вічне рече!
Щедрий дощ на посіви. І тиша — на цілі світи.
Краплі світять на вітах,
як сльози щасливі на віях…
Добре, брате Іване,
ходив ти за плугом. І сіяв.
Нам не тільки зібрати —
належить зерно зберегти.
Для нових посівань
на високі, зажнивні літа…
Тихо падає дощ, наче слово твого заповіту,
Щоб недремний сівач уставав до роботи засвіту:
Поле спрагло чекає.
На обрії слова — світа.
…Покропи мене, дощику,
тихо мене окропи.
Може, виросту терном… роменом.
Аби — не осотом.
Просмоли до суровості пряжу моєї тропи,
Щоб не рвалась ніколи, як нить —
між Франком і Народом.
Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.