З думок сучасних

Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі…
Інший час, панове братство,  —
Інші теми на добі!
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мундикові
У хатиноньку сумну?
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан поет, що бачив з ґанку
Богоносця-мужика.
Наш мужик  — то неук темний,
Працівник, але бідар,
Скарб незчерпано-таемний,
Що живився володар.
Довго ним ми рабували;
Кров лилась, свистів батіг,
Іще довше глузували,
Стали падати до ніг.
Бо за часом рабування
Нас окрило каяття;
Найсвятіші почування
Зворушили гидь життя.

Але та любов висока,
Хоч правдивою була,
Зором збільшеного ока
Зайвих фарбів надала.
Зникла геть жива людина,
Розпочався був туман;
Та минула ця година
Повишаючих оман…
Перед нами  —
брат нужденний,
Яким він і справді є,
Тягне жереб свій злиденний
Та кляне життя своє.
Вік пита сірома неба:
Чи не пустять з рук кати…
Отому найперше треба
Бідоласі помогти!
Появить на очі люду
Його ж сховані скарби  —
Справа, гідна сил та труду,
Річ, достойна боротьби.
Хлоп-мужик, панове братство,
То  — підстава в наші дні…
А Січ-мати та козацтво  —
Хай царствують у труні!