«Спасибі, метро. За те, що в грудневі морози…»

Спасибі, метро. За те, що в грудневі морози,
Коли закрутило снігами і крига спинила Дніпро,
Навпроти аптеки я з нею стрічався на розі,
І вздовж Ботанічного саду ми бігли до тебе, метро.

Ми бігли туди, на твій ескалатор, а потім,
Ступивши на сходинку вище, неначе зійшовши на трон,
Вона мої щоки, пошерхлі на вітрі холоднім,
В долонях своїх зігрівала… Ти все пам’ятаєш, метро.

Ну що мені з нею було до тісного пасажу,
Вальяжних кав’ярень, і джазу, і навіть сумного П’єро?
Ми знову сідали в зелені твої диліжанси,
І нас, ніби давніх знайомих, ти вкотре приймало, метро.

О, як це не вперше, і ким починалося, хтозна:
Під’їзди… тераси… вагони… чи й просто небесне шатро.
Любов, мабуть, завжди бездомна. Спасибі за те, що бездомна!
Бо значить, не держиться домом. Спасибі за неї, метро.

1980

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.