Принести води

Я повернувся з мандрів і додому
Вертаю знову в золоте село,
Яке по грудді вчило по твердому
Мене ходити. Обрій облягло
Тугими хмарами, а в хаті ні краплини,
Десь мати на вгороді, в картоплях.
А на шляху липневі хуртовини —
Медоцвіт хурделяє аж на шлях.
Валізу ставлю. І на призьбу — туфлі.
А день який розкотистих! стоїть!
А я у нім, як в золотому кухлі,
Стою на дні усіх моїх століть.
Коромисло на руку. Б’ються відра.
Йду босий — це ж нагода: край села,
Де грому розгортається палітра,
Йти босоніж мені до джерела.
Відро на гак. Занурити в криницю.
Мигне оранжем жабки черевце, —
І свіжу воду, як блакитну птицю,
Поставити собі — лице в лице.
У дзеркалі води гогочуть хмари,
Аж розрива все блискавка відро.
Та око в око скрізь стоять ці хмари,
Лицем до сопця, людям на добро.
Занурююсь, ковтаю, розкошую,
Який же втішний і суворий смак!
Одне відро стоїть мені — ошую.
А друге одесную — так і так.
Беру одне, виважую, заношу
І друге ррзвертаю на плече.
Під рокіт грому підіймаю ношу,
Аж через вінця блискавка тече.
А злива б’є, а злива термосує
І босому калюжі підставля.
Хай все це так, та все на світі всує,
Як під ногами в літеплі земля.
Поїздив я по світу на край світу.
Та ніс мене хіба отак літак,
Як я оце лечу по липоцвіту
З коромислом і відрами отак!
З мішка зробила мати собі ворок
І відра в хату хапко забира.
Влітає кіт, неначе мокрий корок,
І теплим ворсом ноги витира,
Так лащиться. — Води дай! — прошу матір.
Вона знайомий кухоль подає.
Тремтять у неї вузлуваті руки.
— Чого ходив ти? Таж вода он є! —
Лице гаряче я ховаю в кухлі,
Неначе я нічого не розчув…
Стоять на призьбі мокрі мої туфлі,
По вінця повні буйного дощу…

1974

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.