«Щороку вмирає трава...»

Щороку вмирає трава
І листя з дерев облітає.
І час прибирає права
На все, що квітує-буяє.

І наше життя — наче мить:
Прийшов — і пішов — і немає.
Але небуття не страшить,
І смуток душі не займає.

Чого б це я справді тужив,
За чим побивався-журився?
Адже я, здається, не жив,
Допоки на світ не з’явився.

Отож не печаль світова —
Надія мене зігріває:
Щороку вмирає трава,
Щороку трава — виростає.