Кінець Атлантиди (поема)
«В один лихий день, в одну злу ніч,
острів Атлантіда, поринувши в море, зник».
П л а т о н
І
«На морі не хвилі ходять, —
На морі — гори на гори…
Горе людям у лодях,
Що вийшли на море!
Але й землі ви не вірте,
Земля нас також не любить.
Гудуть у повітрі вітри,
Гудуть, як загуби труби!..»
.................................
«Вже чути підземні гули,
Вже будяться древні сили…
За те, що Сонце забули,
Серце забили!..»
.................................
«Близько-останній і день і час,
Скоро-гнівне „доси́ть!“
Сонце не хоче бачити нас,
Земля не хоче носить!»
II
І прокотився перший сколих.
І вибігають із домів
Гуртами сонних, напівголих,
І вартовий з вежі на сполох
Мідяногорло засурмив…
Та гуди су́рму заглушили,
Поглинули всі голоси…
Розгніваний хтось і стосилий
Камінне місто затрусив.
Біжать… Підкошує їм ноги
І кида з ніг кудись у вир, —
Розхвилювалися дороги,
Зазяли позіхами прірв…
Навколо рушаться будови
І під собою їх кладуть, —
Гримучий похорон раптовий
Перетинає кожну путь…
їх обсипають, ранять ска́лки
Колон і статуй золотих…
На них спадають орикалки
І бронза падає на них…
Не втомляться камінні груди
І не зімкнеться прірвам зів…
Ось проривається крізь гуди
І лине галас голосів…
«Мерщій, мерщій! На простір треба!..»
Ридання, зойки, крики, виск…
А над усім — померкле небо
І серед нього чорний диск.
III
Підземні гро́ми — знов і знов…
Навпіл Велика Піраміда!..
Струснулась ціла Атлантіда!
І задвигтіла до основ…
Діброву вирвало з корінням
І розметало угорі…
Завирували вихорі,
І стало корчами двигтіння…
Вгина долинами горби,
У пагор випнуло долину…
Чи рев звіриний то долинув,
Чи крики людської юрби?..
Звідкіль той голос вихор вирвав?
То місто крикнуло таким:
На місці міста — чорна прірва,
Вся повна рокотом глухим…
Слонів скажених то потвори
Із трубним криком утікли…
На гори кидаються гори
1 ходять ходором простори
Під колом тьми серед імли.
IV
Був день, як ніч. А ніч — як свічі,
Що світять, кожна — велеслуп…
Огонь узяв з водою шлюб,
Щоб шал поглибити удвічі.
Трясеться острів, осіда,
І рветься, крається на скиби…
Навколо — мурами вода,
І розбагрила висота
Погребні обрі смолоскипи…
Всі гори про́стору — живі…
Нестримна сила і ненатла
їм нагло сколихнула надра —
І загриміли, вогневі…
Всю ніч тим рокотом розторгло,
Іще нечуваним доднесь…
Як гнівно дихає чиєсь
Високови́несене горло!..
А море відступа на гони,
А море йде під небосхил,
Щоби вертатися з розгоном,
Щоби стіну темносолону
На цілий кидать суходіл!..
Де люди? Є ще де вони?
Несуться хвилями потопа,
Та онде збились, мов худоба,
На островах верховини́…
Вогонь, каміння з неба пада,
Зілляло лави і вали,
Мішає зливи й попели́
У чорні токи смолопада…
Киплять, клекочучи, глибини,
Кипить розтопленість горба…
І навіть камінь закипа
Від огневої хуртовини.
Гримів так про́стір колинебудь,
Палахкотіло так, як ось?..
Обрушилось на землю небо
І з нею яросно злилось…
І коли хтось багряновидий
Устав у ранішній імлі
То на очищеній землі
Вже не побачив Атлантіди.
V
І промовля Великий Жрець,
Костром осяявшися… «Сталось.
І небагато нас осталось,
Що бачили її кінець.
Усе у праведних руках —
I затопили її бо́ги,
Щоб смолоскипом остороги
Вона заблисла у віках.
А нас лишили для мети:
Забувши Материне марне,
її велике взять і гарне
І світові його нести.
Очистьмо ж душі і серця,
Хай наші дні — для Нього канти»
…Чужина. Ніч. Стоять атланти
І слухають свого жерця.
Міттенвальд, 1949
Текст наводиться за збірником «Олекса Стефанович. Зібрані твори». Збірка «Кінцесвітнє».