Безвісти

Про це писали вже.
Та що мені
Чужі слова, чужі пісні?!
А я в анкетах досі лиш писав,
Що ти, мій батьку, безвісти пропав…
Пробач мені, — я так до цього звик,
Що ти пропав, що ти безслідно зник, —
Так, як зникає вранішня роса,
Так, як жіноча пропада краса —
Природно й непомітно для очей,
Так, ніби й зовсім не було ночей,
Так, ніби й зовсім не було тривог
І радощів, поділених на двох…
Пробач мені, я просто був малим,
Коли це слово принесли в наш дім.
Я теж заплакав.
Але плакав я
Тому, що мати плакала моя.
А потім я звикав, звикав, звикав,
Що ти, мій батьку, безвісти пропав.
Я був і сирота й не сирота,
Я був, як безіменна висота,
Де ти упав поміж високих трав
І в них без сліду, безвісти пропав.
Пробач мені…
Але повір, повір,
Як світло від давно загиблих зір,
Крізь сотні днів буденних і неділь
Дійшов до мене твій смертельний біль.
Це, мабуть, коли впав ти горілиць,
Відбився промінь від твоїх зіниць,
Ввібравши силу і любов твою,
Жагу життя і відданість твою,
Земні турботи й радості земні.
А ти зоставсь лежать.
Пробач мені,
Але відчув я — через стільки літ! —
Що я не просто син твій —
Я твій слід!
Крізь безвісті абстрактну пустоту
Твою останню бачу висоту —
Так, висоту! Інакше ти не міг…
Мій син сьогодні ніжками побіг.

1961

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.