Настроєний життям, як скрипка - Сторінка 2

Домашній учитель Богдана, Дмитро Бахталовський, знайомив його не тільки з основами шкільної науки, а й з творами літератури, завдяки чому його учень уже в дитинстві знав напам’ять багато віршів Тараса Шевченка.

Коли Богдана Лепкого віддали шестилітнім хлопцем до бережанської так званої нормальної школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з «цивілізованого» Крегульця до глухого Поручина, де, як жартома казали тоді, був кінець світу: далі дороги не було. Переселилися, щоб бути ближче до батьків по матері і сина.

Як напише пізніше біограф Б. Лепкого, тут все дихало давниною: «Поручинські газди» ходили в чоботях на підковах, котрі їм робив місцевий коваль, носили «куртини» з домашнього сукна, брилися бритвами, зробленими із старої скошеної коси, жінки вбиралися в «димки» (полотно з вибиваними узорами), котрі бив «димкар», який приїздив з міста, вишивали гарні сорочки, мережили їх — словом, було це старосвітське село, котрого ще не торкнулася культура XIX століття. Веснянки, гагілки, обжинки, навіть «вільха» (хоровод у зелену суботу), колядки, щедрівки, множество легенд, повірій, переказів, усе як колись, в дуже, дуже давніх часах» ¹.

Між Бережанами та Поручином проходило життя Богдана-гімназиста, місто й село формували його характер і світогляд. Від селян він чув багато легенд та переказів про давні часи. Так, люди оповідали, що стара церква, яка тоді ще стояла на горі, була свідком татарських наскоків і що під час одного з них у ній сховалися мешканці всього села, але всі загинули в ній від рук ворога. А коло села Біше, що прилягало до Поручина, збереглися сліди давніх валів, кераміки, наконечники стріл, фундаменти споруд. Все це будило уяву підлітка, навіювало різні історичні асоціації. Перебування у Поручині, знайомство з людьми, їх життям, піснями навіяло йому вірші «На святий вечір», «У великодний тиждень», пісенні ремінісценції з циклу «На позиченій скрипці», про що згодом писав сам письменник, а також сюжети оповідань «Іван Медвідь», «Нездала п’ятка» та ін. Після «нормальної» школи Б. Лепкий вступив у гімназію в Бережанах. Гімназія була польською, з класичним ухилом. Про цей навчальний заклад того часу існують різні, часом взаємно протилежні свідчення. Бережани були провінційним містечком, без залізничного сполучення з великими містами, отже, відірваним від центрів культурного життя. Не дивно, що інспектор зі Львова приїздив сюди для перевірки раз у кілька років. Відомий український письменник Михайло Яцків, який навчався тут на кілька років пізніше від Лепкого, писав, що сюди посилали втихомирювати неблагонадійних учнів, атмосферу вважає настільки затхлою, що «коли тут чи там з’являлася якась здібніша одиниця, то швидко зачахала в тій пустелі, в заскорузлості дилетантизму»². А в повісті «Огні горять» цей письменник зобразив її в сатиричному плані, назвавши її «ослячим мостом до золотих ковнірів», «пантеоном скастрованих наук».

У Б. Лепкого враження про Бережанську гімназію не такі похмурі. Згадуваний уже Зенон Кузеля називає Бережани студентськими Афінами, які спричинилися до літературної кар’єри Лепкого. Він навіть відірваність від більших міст трактує у позитивному плані: «Бережанська гімназія ставала при- ютом талановитих хлопців, котрі стягались до неї з інших міст, де віяло іншим, більш урядовим духом і де їм важко було покінчити науку»³. Очевидно, кожен з авторів мав свої підстави для таких різних характеристик та оцінок, що визначило ставлення до неї.

В усякому разі, Богдану Лепкому і гімназія, і Бережани як осередок культурного життя дали немало. В гімназії були український та польський хори (українським диригував відомий композитор Денис Січинський). Щороку влаштовувалися міцкевичівський, а згодом і шевченківський концерти. Час від часу приїздив сюди мандрівний театр «Руської бесіди», артистів якого Михайло Глібовицький запрошував додому, то Богдан мав змогу познайомитися з Владиславом Плошевським, Іваном Біберовичем, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марійкою Романовичівною. Він відвідував вистави по стайнях та будах, де змушені були грати артисти, ставлячи популярні тоді «Настасю Чагрівну» В. Ільницького, «Розбійників» Ф. Шіллера, «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Ой не ходи, Грицю…» М. Старицького. До того ж у родині Глібовицьких була домашня велика бібліотека, гімназисти обмінювалися книжками між собою, читали газети «Діло», «Батьківщина», журнали «Мета», «Вечерниці», «Зоря», польську літературу з гімназійної бібліотеки.

Українська мова та література в гімназії спершу не викладалися зовсім, потім вчили їх принагідно принагідні ж учителі, а не фахівці, і лише коли Б. Лепкий був у п’ятому класі, М. Бачинський поставив викладання цього предмета на фаховий рівень. За свідченням сучасників, конфліктів між учнями на національній основі не було, на концерти й театральні вистави ходила і українська, і польська молодь. Загострення польсько-українських національних відносин Б. Лепкий пов’язує з появою роману Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» про події національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького, зображені у викривленому світлі, що обурило українських гімназистів.

Відбувається поступове зростання національної самосвідомості українців, які, зокрема, домагаються права на проведення щорічного свята Т. Г. Шевченка.

Серед друзів Богдана Лепкого гімназійних років треба в першу чергу назвати Сильвестра Яричевського, пізніше — українського поета, прозаїка і драматурга. На жаль, у радянський час на Україні не вийшло жодного окремого видання цього досить відомого письменника прогресивної орієнтації, натомість видавництво «Критеріон» (Бухарест) у 1977—1978 рр. видало його двотомник, який упорядкувала румунська україністка М. Ласло-Куцюк. Початок літературної творчості обох письменників відноситься до часу їх навчання у Бережанській гімназії, до того ж пов’язаний він з одним випадком. Б. Лепкий та С. Яричевський написали письмову роботу з української мови про зимовий день на селі: Лепкий — прозою, а Яричевський — віршами. Вчитель похвалив їх, і це заохотило юнаків до літературної творчості. Власне, то був перший вихід на публіку, бо і Богдан, і Сильвестр писали вже й до того, останній, зокрема, мав рукописний зошит з віршами, перекладами та сатиричними творами, частина з яких друкувалася у львівському журналі «Зеркало» та ввійшла до першої його поетичної збірки «Пестрі звуки» (Чернівці, 1904).

Щодо Лепкого, то він почав писати дуже рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей написав поему про русалок, але сховав її під стріху, де вона пропала. Згодом писав принагідно, на клаптиках паперу, на полях книжок та зошитів, серйозно ж готувався стати художником, з цією метою брав уроки в художника Юліана Панкевича.

Б. Лепкий вступив у Відні до Академії мистецтв, але навчання у ньому морального задоволення не принесло, він відчув, що розминувся зі своїм справжнім покликанням. Нудно було змальовувати гіпсові статуї, щоразу натикаючись на зауваження викладача. Але стався випадок, який визначив майбутню долю Лепкого, допоміг йому знайти себе.

Якось у поїзді йому довелося їхати в одному купе з Кирилом Студинським, який навчався тоді на філософському факультеті Віденського університету. Це знайомство не тільки зблизило двох у майбутньому видатних діячів української культури, а й спрямувало його творчі інтереси в новому напрямку. Лепкий став відвідувати лекції у Віденському університеті, в тому числі й відомого славіста В. Ягича. Він став учасником студентського товариства «Січ», брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні геми, близько зійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою, Михайлом Новицьким та іншими студентами-українцями.

Далі Б. Лепкий переходить до Львівського університету, де рівень викладання був не такий високий, як у Відні. Українську мову і літературу викладав Омелян Огоновський, який головну увагу приділяв граматиці, а в лекціях з літератури, як зазначав ще І. Франко, який свого часу теж слухав його лекції, виходив не з самостійної вартості того чи іншого твору, а намагався цей твір «вперти в одну або другу з тих схоластичних шухлядок, по яких колись порядковано твори поетичні в шкільних читанках»⁴. Та студентська молодь уже мала ширший погляд на літературу, її завдання. А серед молоді тієї близькими друзями Лепкого були О. Маковей, І. Копач, О. Макарушка. Приятелював Богдан з молодим математиком Климом Глібовицьким, техніком Юрком Тобілевичем (син І. Карпенка-Карого, який розповідав про український театр та про діячів його М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Старицького), поетом Миколою Вороним, який перебував тоді у Львові, познайомився зі славетними співаками Соломією Крушельницькою та Олександром Мишугою, композитором Остапом Нижанківським та багатьма іншими діячами літератури і мистецтва.