Настроєний життям, як скрипка - Сторінка 9

Окремо слід сказати про повісті, пов’язані з образом Мазепи, які спричинилися до того, що саме ім’я Б. Лепкого на тривалий час стало одіозним і було вилучене з історії нашої літератури. Повісті ці викликали неоднозначну оцінку критики. їм закидали фрагментарність «прозової поезії» (М. Рудницький), інші попри «підсолодженість» головного персонажа вважали «Мазепу» твором високої художньої культури (С. Радзевич)… Фатальні наслідки щодо наступної долі для «Мазепи» мала стаття критика В. Державіна на сторінках журналу «Критика». Автор закінчував її такими словами: «Трилогія Б. Лепкого — це суцільний історичний фальш, добірна колекція ундо-фашистських концепцій і ідейок, невдало замаскованих подобою об’єктивного історизму. З-за цього «історизму» визирає обличчя класового ворога — західноукраїнського фашиста, який, на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині конструює, що безсилий створити реально»¹⁰ . Висновок звучить як безапеляційний вирок — у дусі сталінсько-беріївських вироків 30-х рр.

В. Державін у роки війни опинився у Німеччині, згодом оселився у США, але його несправедливий вирок залишився в силі буквально донедавна, доки М. Жулинський та М. Сивіцький не взяли його під сумнів, а історики не відмовилися від однозначної — тільки чорною фарбою — оцінки постаті самого гетьмана Мазепи, поки не стали доступними праці на цю тему М. Грушевського, Д. Яворницького, І. Борщака.

Трилогія «Мазепа» потребує окремої розмови, а передусім видання, щоб твір цей став доступним широкому колу читачів. Так, у своєму трактуванні постаті Мазепи письменник спирався передусім на праці М. Грушевського як на найавторитетніші дослідження, які й сьогодні не втратили свого значення. Мазепа Лепкого не та демонічна постать, якою він виведений у творах багатьох класиків західноєвропейської літератури, а радше просвітницький діяч. Хай навіть письменник й ідеалізує Мазепу, який постає у трилогії, як дещо іронічно писав М. Рудницький, «зрівноваженим, поміркованим володарем, що виголошує директорські промови»¹¹, це не дає підстав зараховувати письменника до ідеологів фашизму чи звинувачувати його в націоналізмі. Як не можна виправдовувати Петра Першого за наступ на автономію Запорозької Січі, за вивезення тисяч козаків на північ, де вони мусили рити канали для будівництва північної столиці і гинули в болотах, чи вважати ліквідацію Катериною II Січі історично прогресивним явищем, як це в застійні роки робили деякі запопадливі ревнителі псевдоінтернаціоналізму.

Богдан Лепкий належав до прогресивного кола діячів української культури. Його особисті й творчі зв’язки з І. Франком, М. Лисенком, І. Трушем, М, Коцюбинським, О. Кобилянською, його багаторічна дружба з В. Стефаником, польським поетом В. Орканом, його самовіддана праця над виданням творів І. Котляревського, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Т. Шевченка, ґрунтовні дослідження творчості цих письменників ставлять Б. Лепкого на одне з чільних місць в українському літературному процесі протягом майже п’яти десятиліть двадцятого століття. Його працям з історії літератури, творчим портретам письменників притаманні ті ж прикмети, що й поетичним та прозовим творам, — любов до предмета, що надає викладу особистісних інтонацій, теплоти, ліричності. Володіючи тонким даром спостереження, Лепкий у спогадах про І. Франка та В. Стефаника передав живі риси цих письменників, інтонації їх голосу, звички, але зі спостережень, побутових деталей виникають надзвичайно влучні характеристики, як-от про стиль Стефаника: «Він брав тему у свою кріпку, як казав, хлопську жменю і витискав з неї всю воду. До останньої краплини. Лишався сам «мнєкуш». З того м’якуша він своїми жилавими пальцями формував постаті людські з таким виразом трагічного терпіння, що нагодувалася група Лаокоона»¹².

Багато зробив Б. Лепкий для ознайомлення зарубіжного читача з українською літературою. Він видає книги українських письменників (Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Коцюбинського) польською та німецькою мовами, оглядає новинки української літератури та суспільно-культурні події у польській пресі, виступає з численними доповідями.

Його переклад «Слова о полку Ігоревім» польською мовою високо оцінив І. Франко. Прагнення Б. Лепкого донести до іншомовного читача кращі твори рідної культури йшло поруч із перекладанням творів класиків світової літератури — Гейне, Лєрмонтова, Конопницької, Шеллі, Короленка — рідною.

Нашого читача ще чекає ознайомлення з творчістю Богдана Лепкого в повному її обсязі, нашу літературознавчу науку — осмислення його багатогранної творчості на тлі літературного процесу його епохи, сповненої складних історичних процесів і важких випробувань. Починав він у кінці XIX століття, під опікою І. Франка, а в надвечірню годину його привітав молодий Б.-І. Антонич віршем, що закінчується рядками:

Похилився поет над минулим,
доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
старосвітське: «Не ввесь я умру».

Ці слова можна повторити й сьогодні, коли творчість Богдана Лепкого знову приходить до нас.

Микола Ільницький

Передмова до книжки Богдан Лепкий. Поезії. — Київ «Радянський письменник», 1990