Настроєний життям, як скрипка - Сторінка 4

Праця в таборі була нелегкою. Хоч німецьке населення ставилося до полонених доволі прихильно, вчорашні солдати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створення ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами.

Якось під час вистави «На перші гулі» за п’єсою С. Васильченка раптово погасло світло, і ледь не зчинилася кривава бійня. Та поступово лід почав танути. Під впливом таких вихователів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Паращук (відомий скульптор), становище змінилося: серед полонених колишньої царської армії, які вважали себе солдатами «его величества» і на будь-яку участь у культурно-освітніх заходах дивилися як на зраду батьківщини, виявилося багато обдарованих різьбярів, декламаторів, гончарів, літераторів. В Росії тим часом відбулася революція. Перша світова війна закінчувалася, і полонені почали повертатися на батьківщину.

Але одіссея Б. Лепкого триває. В 1917 р. поет навідує рідні краї. Через Відень і Львів добирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди розруха, руїни, злидні, всюди людське горе. Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920 р.) перебирається до Берліна, де займається літературною працею, стає співробітником видавництва «Українське слово», видає цілу бібліотеку творів української класики та сучасної літератури.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім у великій поемі «Буря» (на жаль, залишилися тільки фрагменти), циклах «Intermezzo», оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та інші.

У 1925 р. Лепкий повертається до Кракова (при сприянні давнього приятеля, відомого письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського університету. Знову розгортається творча праця та видавнича діяльність. Та коли настає літо, тягне його в рідні краї. У 30-ті роки письменник щороку приїздить у с. Черче недалеко від м. Рогатина, де можна було не тільки відпочити, а й підлікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933 р. сільська громада Черчого збудувала для нього будинок (який назвали «Богданівкою»), де він мав можливість жити й працювати. Будинок цей, на жаль, не зберігся, хоч його й пощадила війна: уже в 70-ті рр. він був розібраний за немудрою чиновницькою акцією буцім для переобладнання парку. Та «переобладнання» звелося до запустіння цих місць.

Навколо письменника гуртувалася молодь, проводилися літературні вечори, на яких звучали поезії Т. Шевченка, І. Франка, самого Б. Лепкого, лунали пісні. Польська окупаційна влада проводила каральні акції проти культурних заходів українського населення, які не оминули й Черчого. Як згадують мешканці села, не раз сюди «налітали поліцаї» і розганяли учасників вечора. «Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент. Письменник заявив свій протест представникові влади проти брутального ставлення до сільської дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць відпровадили додому, про його поведінку дізналося увіверситетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприємності»⁵.

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким: він втратив посаду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941 р., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. В 1972 р. на його могилі було встановлено барельєф, а його ім’ям названо одну з вулиць міста. На жаль, вулиця тепер перейменована: до замовчування творчості письменника протягом десятиліть додалося стирання пам’яті про нього.

Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Він своє життя, свій талант присвятив рідному народові, збагаченню його культури, літератури. Чи не звідси — універсалізм, багатогранність творчих інтересів, в чому є щось франківське. І, мабуть, можна погодитися з думкою дослідників письменника, що коли стихією творчої натури І. Франка була боротьба, то стихією Лепкого був стан творення, насолода від нього.

У великій і різножанровій творчій спадщині Б. Лепкого поезія займає одне з провідних місць. Вона якнайповніше розкриває особливості людської вдачі письменника, що допомагає глибше збагнути всю його творчість. І. Франко на основі вже перших оповідань молодого письменника відзначив, що «індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів (В. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини, М. Яцківа.— М. І.); він має м’який, вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій»⁶, а згодом відзначив, що «м’якістю колориту й ніжністю почуття виблискують новели й вірші Богдана Лепкого»⁷.

Обидва ці висловлювання стосуються ранньої творчості письменника, але ті прикмети, які помітив Франко, залишилися характерними для письменника й пізніше, хоч розширювалася тематика й проблематика його творів, значною мірою змінювався і стиль. Власне, найбільше відбилася Франкова характеристика саме на поезії Лепкого, хоч основою для критика була проза. Саме «м’який, вразливий» характер становить серцевину творчості письменника.

Богдана Лепкого не віднесеш ні до поетів гострого соціального бачення, ні до митців концептуального філософського мислення, натура його радше споглядально-рефлективна, звернена всередину ліричного героя. Ліричне «я» тут превалює над ліричним персонажем, момент ставлення над моментом зображення, внутрішній світ над зовнішнім середовищем. Навіть тоді, коли поет чимось захоплюється, він щонайбільше досягне внутрішнього умиротворення, злагоди зі світом, а найприродніший стан його — туга. Туга — це домінанта поета, яка визначає романтичний тип його почування і мислення, та «перебендівська» основа творчості, що «Заспіває, засміється, А на сльози зверне».

Джерелом цієї туги як мотиву є спогад. Його не треба трактувати спрощено, на рівні одинично особистісного досвіду, спогад може включати в себе момент знання про минуле, знання, що має генетичний характер, знання, в якому особистий досвід ліричного героя невіддільний від колективного досвіду етнічного середовища, а його індивідуальна пам’ять увібрала в себе історичну пам’ять народу, виражену в пісні, думі, переказі, легенді.

Співвідношення між ланками цього обопільного зв’язку поступово змінюється: чим більше зростає мистецький досвід автора, тим особистісно окресленішою і забарвленішою стає поезія, тим органічніше вбирає в себе фольклорні елементи, підпорядковуючи їх природі індивідуального стилю.

Лепкий віддав належне науці, яку здобув від селян, серед яких проходило його дитинство:

Не від шкільних лавок
Я набрався гадок
Про минувшину рідного люду,
А з думок-співанок Парубків і дівок
В чистім полі, в жнива, серед труду…
Зимова довга ніч
Говорила про Січ,
Осінь смутком мене вповивала,
Весняна ж ясна ніч
Зачаровану річ
Про красу і добро починала.
(«Я учивсь»).

«Шкільна лавка» доповнювала «думки-співанки», а не протистояла їм, і це складало основу початкового періоду поетичної творчості Богдана Лепкого. Коло тем, образів, настроїв, ритмомелодика його творів не виходили за рамки почутого і прочитаного, ці твори — начеб відгомін, своєрідна їх варіація у тонкій і вразливій поетовій душі. Ми знаходимо тут вболівання за народ, що асоціюється передусім з селянством — його етичними нормами, його естетикою, що відбилася у фольклорі, пошаною до національних традицій, родинних зв’язків, прагненням правди й справедливості, як склалося воно в селянській психології. Не будемо критикувати поета за патріархальну обмеженість. Згадаймо, що І. Франко один з головних принципів Шевченкової етики вбачав у міцності родинно-патріархальних устоїв, у священності сім’ї. Як показує практика сучасних суспільних відносин, ці ідеали і в наш час не втратили своєї цінності…