Настроєний життям, як скрипка - Сторінка 7

Здається, талант Лепкого не піднімався ще до такої висоти у вираженні трагізму народної долі, в поєднанні зображення конкретних сцен, ситуацій з їх смисловою насиченістю, щільністю, переведенням факту, події в узагальнений філософський план.

«Ноктюрн» порівнювали з поемою «Дзяди» («Поминки») А. Міцкевича, зокрема з другою частиною цього твору (В. Симович). Подібність тут — у тій моторошності картин, трагізмі життя, з тією, щоправда, різницею, що в А. Міцкевича страхіття подаються через призму фантастики, повір’їв (викликання душ померлих), а в Лепкого вони — наслідок реальності, результат війни.

Драматизм поезії Б. Лепкого періоду війни посилюється тим, що «кривава слава» героїв встелилася могилами на полях Галичини та Поділля, не збулися надії на національне відродження після розпаду Австро-Угорської імперії. Сьогодні історична наука відкидає погляд на Західноукраїнську Народну Республіку як на антинародну, ставлячи її в ряд державних утворень інших народів — чеського і словацького, південних слов’ян, угорців, поляків, визнаючи законним прагнення широких мас українського населення до своєї державності. Цілий ряд соціально-історичних обставин привели до окупації західноукраїнських земель польськими військами в 1919 р. Події цих років показали, що «вожді народу», піднімаючи народ на боротьбу, самі воліли, за влучним висловом П. Карманського, відлежуватися «під віденськими перинами, в безпеці, далеко від страхіть війни і хуртовин», дотримуючись правила: «Посеред шляху кинь, як ти не в силі нести» («Політична школа»).

Б. Лепкий не торкався високих сфер політики, він показав трагедію низів — пожежі, руїни, смерть і головне — крах надій.

Поезія Б. Лепкого, вбираючи в себе елементи народної пісенності, піднімається на високий рівень художнього узагальнення. Автор уміє фольклорний елемент органічно поєднати з мотивами світової класики і цим розширити горизонт зображеної ситуації. Характерний у цьому плані вірш «Наш Міньйон». Гетевський образ омріяної країни, куди кохана кличе свого обранця, в українського поета здобуває риси рідного сплюндрованого краю, боронити який дівчина хоче йти зі своїм милим.

Чи знаєш край, де кров, як море, ллється,
Куди не глянь — стоїть при гробі гріб.
Дитина, ніби квіт, нім розів’ється,
Змарніє з зимна, голоду, хворіб, —
Чи знаєш край цей?
О, туди, туди
Хотіла б я з тобою, милий, йти!
…Чи знаєш полк? В рушницях куль немає,
Немає хліба, одягу, чобіт.
Та що йому? Він край обороняє
Від ворогів, а ворогом — весь світ.
Чи знаєш полк цей?
О, туди, туди
Хотіла б я з тобою, милий, йти!

Читач бачить, як у сюжетну і строфічну схему вірша Гете «Міньйон» вплітається мотив популярної української пісні західного регіону — про те, як дівчина просить «козака-сокола» взяти її з собою «на Вкраїну далеку», де вона готова спати «в степу під вербою», їсти «сухарі з водою», накритися темною нічкою, аби лише бути з коханим. Б. Лепкий зумів майстерно поєднати ці мотиви, надавши їм нової історичної конкретизації і нової естетичної якості. Вірш цей можна розглядати як завершення теми війни в поезії Лепкого і підсумок його творчості періоду 1914—1920 рр.

Взагалі, поезія Б. Лепкого дихає атмосферою світової культури: поштовхом до його творів не раз ставали образи, асоціації, пов’язані з малярськими полотнами, театральними виставами тощо. Так, вірш «Острів смерті» є своєрідною інтерпретацією популярної на початку століття однойменної картини швейцарського живописця А. Бекліна, а вірш «Журавлі», що став популярною народною піснею, був написаний, за свідченням самого автора, під враженням від вистави за драмою С. Виспянського «Листопадова ніч» ⁸.

В 20—30-ті рр. письменник виступає переважно в жанрі історичної прози. До поезії звертається він лише час від часу, продовжуючи передусім мотиви довоєнної лірики, та час від часу публікує вірші до певних дат, ювілеїв письменників, але ці твори, за деякими винятками, не мають самостійного художнього значення. За цей час вийшла лише одна його збірка — «Сльота» (1926), окремі публікації з’являлися на сторінках періодичних видань «Літературно-науковий вісник», «Світ», «Назустріч», «Дажбог» та ін. Чим більше віддаляються у часі, тим ясніше й виразніше проступають у спогадах дні дитинства і ранньої юності, поля, засіяні пшеницею, туга за коханням. Ось зразок цієї пізньої, просвітленої лірики Лепкого:

Не прошу любові ані ласки,
Бо любові випрохать не мож —
Будь мені як королева з казки,
Що заснула серед срібних рож.

Будь мені як тая біла дама.
Що по замку в тиху північ йде,
Будь мені неначе скарб Сезама. —
Ключ пропав… Ніхто не віднайде.

Таким же прагненням до ідеалу сповнена й проза Б. Лепкого, зокрема, в його оповіданнях бачимо конфлікт між «глухим кутом» і поривом до свободи, кохання, щастя, що його зупиняє сувора дійсність.

Прозу Б. Лепкого недарма називали ліричною. Цей ліризм виявляється не лише в настроєвості, де спосіб оповіді визначає не конфлікт і характер, а певна емоційна тональність.

Тут йдеться про, сказати б, наскрізний ліричний сюжет оповіді, провідний мотив, що об’єднує твори на різні теми, про різні життєві історії, йдеться про ліризм як домінанту таланту. Переважна більшість цих оповідань — із селянського життя та добре знаного письменникові попівського середовища.

«Глухий кут» в оповіданнях Б. Лепкого — не просто глуха провінція, а своєрідний духовний мікроклімат з певними усталеними поняттями, нормами поведінки, моральними орієнтирами. Коли ми сьогодні говоримо про позитивні якості патріархального укладу життя: зв’язок з природою, міцність родинних зв’язків, пошани до традицій, збереження фольклорних багатств, то наголошуємо на тому, що людина втрачає з наступом цивілізації. Це захоплення зрідні «відродженню» у поезії язичництва, реконструкції цього явища в його ідеалізованій естетичній формі. Тим часом форма натуральна має не такий привабливий вигляд. Тут ще повна довіра до знахаря («Скапи»), а коли, скажімо, дитина, яку хворою посилали пасти гусей, вмерла, то це сприймається як належне: бог дав — бог узяв, а гусей «гонив, бо мусив. Хто мав гонити» («Гусій»).

Нові погляди, ідеї, які проникають поступово і в ці закутини, зустрічають переважно опір з боку старшого покоління, а якщо й старші усвідомлюють необхідність змін, то вступають у конфлікт зі своїм середовищем («Медвідь»), Над персонажами Б. Лепкого, як якийсь фатум, висить приреченість, навіть тоді, коли вони перед смертю спромагаються виконати важливий для себе вчинок, чи то проголосувати за селянського кандидата, як Микола Миколишин з оповідання «Дочекався», чи загнати підсвинка до хліва, як старий селянин з оповідання «Дідусь». До смерті такі герої письменника підходять з усвідомленням чесно прожитого життя і сповненого обов’язку: «нікого не вбив, нікому віку не вкоротив, пережив своє, і треба забиратися».

Щоправда, є в оповіданнях Б. Лепкого і сильні натури: одні вибирають самогубство як вияв протесту проти знущання над людською гідністю, як Настя з однойменного оповідання, чи нездатністю зламати себе, свою гордість, як подоляк Василь в оповіданні «Пачкар». Але є й вища міра самозречення — жертви заради іншого. Ось молода дівчина, дочка священика, який не може загріти місця й прогодувати родину, йде в найми, щоб допомогти братові-студентові, якого прогнали з гімназії і з квартири за те, що читав українські книжки («Для брата»).