Настроєний життям, як скрипка - Сторінка 6

Злиття з природою переростає у поезії Б. Лепкого настанову, що йде від заданої програми, і здобуває ту безпосередність переживання, що його дає справжнє поетичне натхнення. Сьогодні можемо сказати навіть більше: в цьому злитті прочитується передчуття загрози відриву людини від природи і усвідомлення того, що у вічності природи запорука вічності людини і людства:

Я тобі даю враження
Безконечності, безкраю, —
І тому ти так у мене,
Ніби в дзеркало, глядиш.
(«Незглибиме синє море»).

Тугу в поезії Б. Лепкого можна визначити як філософську категорію, як концепційну домінанту його лірики, та водночас треба відзначити, що вона набуває щораз більше рис безпосереднього людського переживання.

Лепкого, що волею обставин опинився поза рідним Поділлям, нехай навіть в найосвіченішому культурному середовищі Кракова, постійно тягнуло в рідні села. В спогадах оживали милі серцю картини дитинства, святкування Різдва та Великодня (Цикл «На свято»), вірші про приїзд до батьків зі школи сповнені зворушливих подробиць, які зігрівали душу в години перевтоми і особливо — у важкі часи воєнного та табірного побуту. У критиці можна було зустріти іронію з приводу цих ностальгічних нотаток та сільських сентиментів, однак такі докори можуть іти тільки від ігнорування самої суті лірики поета, яка в спогаді черпає матеріал для творчого настрою, свою живильну силу. Така природа цієї лірики: з початком співу автор уже думає про його кінець, при початку життя хоче побачити його завершення, щоб при завершенні повертатися до початку. Навіть в юнацьких віршах Богдана Лепкого улюблена пора його — осінь, але це не просто осінь і не просто осінній настрій, а радше спроба, прагнення через призму осені подивитися на весну, через призму навіть передбачуваної старості — на молодість. Вірші циклів «Осінь» та «Весна» можна навіть поміняти місцями, і це буде майже не відчутно. Бо панує інша послідовність, інша логіка — циклічності природних процесів, доцільних, але у цій доцільності й невблаганних, нещадних щодо окремого існування — унікального і неповторного:

Що процвітало навесні,
Гарячим літом спіло.
Шукало прожитку собі, —
Те восени у боротьбі
Зі смертію змарніло.
З краси й приман обдертий цвіт
Конає на болоні.
Такий то вже цей божий світ!
(«Останній птах
в вирій летить»).

Гей, цвіли сади,
Розцвіталися!
Та куди ж то тії чари
Заховалися?
Розплились вони,
Ніби вітру шум.
Та лишили за собою
Кілька тихих дум.
(«Молоді літа»).

Вірші ці — з циклів «Осінь» і «Весна», але протилежності тут сходяться: їх об’єднує прагнення схопити початок і кінець як єдине ціле, як безперервний процес — від народження до смерті, як замкнуте коло. Не випадково поет переклав пушкінський «Віз життя» — твір, співзвучний загальній концепції його пейзажно-календарної лірики.

Осінні мелодії Б. Лепкого увінчують його знамениті «Журавлі», твір, який народ узяв до своєї безсмертної пісенної спадщини. Як багато умістилося в кілька строф про осінній відліт журавлів, яка гама переживань, настроїв! І не дивно, що такими журавлями бачили себе галичани, що покидали батьківщину в неясній надії на кращу долю за океаном, і «стрільці січовії», що йшли боронити рідну землю від ворогів, і кожна людина, проводжаючи ключі журавлині у вирій, теж мимоволі прощається — з весною і літом, з молодістю, з життям…

У Богдана Лепкого взагалі не знайдемо ліричного захвату, захоплення миттю чи «оскарження» природи за конечність кожної людини. Печаль поезії Б. Лепкого не відречена, вона світла, і цієї просвітленості надає їй те, що плинність конкретного прояву життя, конечність кожної окремої людини заперечується нетлінністю й невмирущістю творчості, поезії, краси — духовності, створеної людиною. На думку Святослава Гординського, «ця погоня за незнаною красою та віра в неї — одна з цікавіших і найбільш одухотворених рис його (Лепкого) поезії»⁷. Оті «кілька тихих дум», які лишае по собі весна, варті тієї весни, варті прожитого життя, тому поет закликає (і читача, і себе):

Неси в душі свою найкращу думу,
Свою сердечну мрію золоту
Шляхом життя, посеред крику й шуму,
У вічності глибоку самоту.
А ідучи — не розсипай проміння,
Не обтрясай небесної роси,
Щоб у момент найбільшого терпіння
Мав ти світило вічної краси.

У подібному ключі розгортається і сюжет його любовної лірики. Спробу деяких критиків зіставляти цикл віршів Лепкого про кохання (об’єднаний автором у розділ «Весною») з ліричною драмою Івана Франка «Зів’яле листя» навряд чи можна вважати вдалою. Споріднює їх хіба те, що в обох поетів це любов нещаслива. Та коли у Франка розлука з коханою була насильною, її спричинили соціальні, національні чинники, викликавши великі страждання духовно сильної натури, то в Лепкого неможливість єднання веде не до внутрішнього потрясіння, а до тихого смутку, тієї ж туги, яку навіює відхід весни, до туги, що ріднить любовний мотив з іншими мотивами в творчості поета, а найперше — з пейзажним. Туга веде до умиротвореного спомину, до просвітлення, до ідеалу в його недосяжності.

Таким колом ідей, настроїв окреслюється поезія Б. Лепкого до 1914 р. Події першої світової війни внесли в неї нові мотиви, наклали нові кольори — червоний (колір крові) і чорний (колір згарищ) — на її палітру. Якщо б визначати найголовнішу зміну в поетичній творчості Б. Лепкого воєнних років, то вона полягала б, мабуть, у тому, що «я» поета, яке було в епіцентрі його лірики, втрачає свою домінуючу роль, розчиняється в колективному «я» народу.

Рефлексійна споглядальність і самозаглибленість змінюється експресією, публіцистичними інтонаціями («Ударте в дзвін»), тонкий ліризм з переливами душевних станів поступається місцем епічному подиху, панорамній картині (поема «Буря», цикли «Листи Катрусі», «В лазареті»), в образну тканину творів вплітається фольклорна і біблійна символіка, що визначає кардинальні питання буття чи небуття: червоного коня, ворона, хреста, Голгофи («Вороне чорний!», «Батько і син», «Весна 1915-го», «В церкві»), у віршах з’являються історичні асоціації, зокрема ремінісценції «Слова о полку Ігоревім» («Слідами Ігоря»)…

Усі ці якості поезії Б. Лепкого воєнних років у своєму сконцентрованому вигляді виявилися в «Ноктюрні» — своєрідній скорботній поемі, поемі-плачі, побудованій на цифрі дванадцять. Число це в творі євангелічно-трагічне ідеєю жертовності всього народу: дванадцять старців, дванадцять жінок, дванадцять сиріт, дванадцять їздців, дванадцять борців.