Настроєний життям, як скрипка - Сторінка 8

Така ж жертовність — в мініатюрі «Двоє дітей». На вулиці брат і сестричка, які загубили батьків: вона гарна, як лялечка, а він — каліка, голова всунута в плечі. їде багатий повіз, пані побачила дітей, зійшла. «Хлопчикові золотий фіш у руку ткнула, дівчинку по голові гладить:

— Бідна, бідна! Хочеш — заберу тебе з собою. У мене гарно. Сукенки тобі пошию, біле ліжечко дістанеш, а як чемна будеш, то за свою візьму, бо я дітей не маю. Хочеш?..

— Їдь, Ганнусю, їдь! — радить дівчинці братчик, а голова йому ще глибше між рамена лізе.

Дівчинка глянула на повіз, на коні, на паню і — притулилася до брата.

— Не хочу…»

Сцена мов живцем вихоплена з воєнно-біжинецького безладдя, подібних ситуацій, мабуть, можна було побачити немало на вулицях угорських чи австрійських міст, та для письменника важливий не факт, а те, що стоїть за ним, — альтруїзм дитячої душі, сила родинних почуттів. І все це оповите такою неповторною лепківською теплотою, такою пронизливою тугою, такою зворушливою силою ліричного чуття, що бачиш і себе, і народ на цьому велелюдді, на цих трагічних перехрестях історичних шляхів.

Оповідання Б. Лепкого — своєрідне явище в українській прозі перших десятиліть XX ст. З новелістикою В. Стефаника їх поріднює прив’язаність до сільської тематики і драматичних історій, але різнить сумовитий ліричний серпанок там, де в Стефаника — глибока психологічна драма персонажів. В Лепкого не знайдемо глибокої символіки О. Кобилянської, ні сарказму Осипа Маковея, ні поліфонічної палітри з присмаком терпкої іронії М. Яцківа. В прозі, як і в поезії, життя, наче скрипку, настроювало його душу відлунювати тим, що життя дало, а життя було сумним, то сумні й історії, які він розповідає.

Відзначаючи ліризм як стильову домінанту — стихійну чи усвідомлену — прози Б. Лепкого, зазначимо, що еволюція його розвитку як прозаїка йшла по лінії оркестровки частини і цілого, стрункості композиції, де спостереження і деталі не просто кинуті щедрою рукою, а вміло укомплектовані, підпорядковані задуму, провідному мотиву. Повісті Б. Лепкого «Веселка над пустирем», «Зірка», «Під тихий вечір» не здобули популярності. Ліризм тут перетворюється то в ідилію, то в нарисовість.

Брак соціального та психологічного конфлікту, неокресленість характеру завадили цим творам здобути популярність серед читачів.

Зате немалий успіх випав на долю історичних повістей письменника. Серед них найбільший інтерес викликають «Вадим» (1930) та «Крутіж» (1941), а також трилогія «Мазепа». Трилогією цей твір називають тому, що він, за попереднім задумом автора, мав складатися з трьох частин, але в процесі роботи задум розрісся до семи, останній з яких був опублікований братом письменника Левком у 1955 р. у Нью-Йорку⁹.

Можна погодитися з думкою, що історичні повісті Б. Лепкого мають ліро-епічний характер, у них на історичному тлі відбувається дійство, сповнене чару поезії, під постійною опікою автора, який може змінити часом перебіг подій проведенням своєї ідеї.

Вибираючи образи визначних історичних постатей, автор воліє акцентувати більше на тлі, аніж на цих постатях, тому на першому плані в його повістях і люди з народу, і сцени з народного життя. Так, у повісті «Вадим» зображено Київську Русь часів Ольги і Святослава, але сюжетну канву, своєрідну супровідну мелодію подій становить потаємне (і не без такої ж взаємності) кохання одного з князевих воїнів — Вадима до дружини Святослава — Малуші. Повість «Вадим» з’явилася тоді, коли західноукраїнському читачеві була вже відома повість Юліана Опільського «Іду на вас», але попри перегук певних ідей політичного характеру — мета походу на Болгарію, підступна дипломатична гра Візантії тощо, — вона ні в чому не повторює твір свого попередника. Особливо виявилася відмінність авторів у зображенні такого явища, як поступова християнізація Русі. Якщо в повісті Ю. Опільського необхідність запровадження християнства пояснюється передусім потребами загальнодержавного характеру, то Б. Лепкий переносить цю проблему в психологічну площину, де ведуть між собою двобій язичницький і християнський світогляди. Не тільки Ольга, а й духівник її отець Григорій ніяк не можуть витравити зі свого серця зустрічей весни, гагілок з хороводами, стихійно усвідомлюючи, що християнська віра тільки тоді може бути прийнята русинами за свою, якщо не відкине, а вбере в себе звичаї давнини.

Тонке відчуття аромату давньої епохи базувалося як на тому, що залишки, релікти давнього світовідчуття письменник ввібрав у себе в глухих селах Поділля, так і на вивченні історичних джерел, пам’яток давньоруської писемності. Його перекладові «Слова о полку Ігоревім» польською та українською мовами передувала дослідницька робота, яка згодом відбилася і в художній творчості Б. Лепкого — цикл «Слідами Ігоря», оповідання «Каяла». Наскільки студії над джерелами були глибокими, свідчить хоча б такий факт. У 1980-х роках письменник Степан Пушик та історик Леонід Махновець майже одночасно висунули гіпотезу, що автором «Слова» був нелюбий син галицько-волинського князя Осмомисла, брат Ярославни (Євфросинії) Володимир. Ця ж ідея лежить в основі оповідання Б. Лепкого «Каяла» (1935).

Хоча автор поеми зветься тут Данилом — художній жанр дає право на таку зміну, він у всьому іншому ідентифікується з історичною постаттю Володимира.

Чи не найкраща з історичних повістей Б. Лепкого (а є в нього ще «Сотниківна», «Орли») — «Крутіж», яка відтворює епізоди періоду, що здобув назву Руїни (1663—1687), найменш висвітленого наукою, майже не відтвореного художньою літературою.

Події відбуваються на периферії, далеко від основних центрів політичного життя, персонажі теж не належать до тих, хто вирішує долі держав і народів.

Та знов перед нами надзвичайно колоритна картина, сказати б, буднів епохи, представників різних суспільних груп, соціальних і психологічних конфліктів, складних взаємин, пристрастей, симпатій і антипатій. В центрі твору — «родовитий» шляхтич Валентій Босий-Босаковський, прізвище якого точно відбиває його стан, але діаметрально протилежне його шляхетському гонорові. Втім, невідомо, чого більше в цьому вияві гонору — правди чи самоіронії. Перед нами щось на зразок українського варіанта знаменитого Дон-Кіхота. Проте воює Валентій зовсім не з вітряками, а з реальними, дуже небезпечними реакційними силами тогочасного суспільного середовища на Україні — феодалами, ворогами ідей Богдана Хмельницького, його нащадків і навіть самого імені.

Врятування однієї з дочок гетьмана, дружини полковника Данила Нечая, а також любовна історія козака Бориса становить сюжетну основу повісті. Ворог в особі магната Фалдов- ського гине, смертельно поранений Босим-Босаковським, але його передсмертне прокляття не просто слова, а наказ своїм послідовникам: «Нечаєву… я… казав… порвати… На Катерину теж… наставлені сітки… Юрась… невдаха… Все Хмелеве кодло мусить пропасти, мусить!.. Чув?..» Образ позитивного шляхтича (пригадується комічний Станіслав Секерські з «рицарським» поясом з повісті Ю. Опільського «Сумерк», якого можна б назвати антиподом Валентія) відбиває ідею повернення спольщеної шляхти в лоно українства, яку проповідував — з малим успіхом — друг Лепкого філософ В. Липинський.

«Крутіж» і сьогодні з неабияким інтересом міг би конкурувати з історичними повістями А. Чайковського та Ю. Опільського.