Настроєний життям, як скрипка - Сторінка 3

На ті роки припадає активна літературна творчість Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства «Ватра». З 1895 року його твори починають усе частіше з’являтися на сторінках «Діла», «Буковини», та інших періодичних видань.

Але в тому ж 1895 р. поет захворів від перенапруження, і лікарі порадили йому відпочити.

Поїхав до батьків. Вони жили у селі Жуків, куди перебралися з Поручина в 1891 р., коли Богдан закінчив гімназію. Село це було недалеко від Бережан, всього шість кілометрів. Це був уже не патріархальний закуток, а як на той час передове село, до якого доходили культурні віяння: сюди приїздив театр, виступали сільські хори. Частим гостем у родині Леп- ких був письменник, автор повістей «Олюнька», «В чужім гнізді», «За сестрою» Андрій Чайківський.

У Жуків Богдан приїздив щороку на «вакації», тут він задумав і написав цілу низку віршів (цикл «Село») та оповідань («Мати», «Кара», «Небіжчик»), У Жукові молодий поет познайомився з Іваном Франком. Ця зустріч залишила глибокий слід у душі поета, і він не раз повертався до неї у своїх спогадах, зокрема до полеміки між батьком і Франком з приводу вірша Корнила Устияновича «Мойсей». Франко не поділяв захоплення цим віршем, вважав його поверховим і сказав: «Побачите, якого я колись напишу». Пізніше вони не раз зустрічалися, Б. Лепкий написав нарис-спогад про Франка, сповнений глибокої поваги до свого великого сучасника і вчителя.

Після закінчення Львівського університету (1895 р.) — знову Бережани, гімназія, де Богдан Лепкий стає вчителем української та німецької мови і літератури. Він швидко здобуває авторитет серед колег (немало з них ще недавно були його вчителями), повагу серед гімназистів блискучими лекціями, врівноваженістю, прагненням внести свіжий струмінь у викладання, познайомити слухачів з новинками літератури. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькість до батьківської оселі — все це створювало сприятливий клімат для творчості. Ціла низка віршів, оповідань («Стріча», «Для брата», «В світ за очі», «Дивак»), перекладів, літературно-критичних студій (дослідження про творчість М. Конопницької) — результат кількарічного бережанського періоду. Спробував письменник своїх сил і в жанрі драматургії, написавши п’єсу «За хлібом», яку поставив театр «Руської бесіди».

І все ж рамки провінційного містечка Бережани, віддаленого і відірваного від центрів культурного життя Галичини, були завузькими для Б. Лепкого, тут не міг розгорнутися на повну силу його талант, не могли реалізуватися його багатогранні літературні зацікавлення. Тому коли на початку 1899 р. у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури, викладати ці предмети було запрошено Богдана Лепкого. І от восени 1899 р. він переїжджає сюди з молодою дружиною Олесею, яку хтось із польських письменників, приятелів Богдана, назвав візантійською матір’ю божою. З Краковом відтепер буде зв’язано майже все творче життя письменника, тут він згодом і помре. Та одначе зараз молодий літератор сповнений ентузіазму і великих планів.

Хоч Краків був наче контрастом тихим Бережанам, але саме цього і прагнула душа письменника, і він активно поринув у вир громадського і культурного життя. Молодий український літератор швидко заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цікавився творчістю учасників літературної організації «Молода Польща», хоча далеко не у всьому поділяв їх естетичні засади. Живучи в Кракові, Богдан Лепкий не почував себе відірваним від українського культурного життя. Варто згадати, що у Краківському університеті — одному з найстаріших у Європі, вже в XVI столітті навчалися та й викладали і українці (згадаймо хоча б знаменитого Юрія Дрогобича, лекції якого слухав молодий М. Коперник).

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволі чисельною, налічувала, за спогадом О. Луцького, до 40 осіб. Збиралися вечорами по суботах у читальні «Просвіта», обговорювали новини літератури, співали, танцювали. Незабаром оселя Лепких на Зеленій, 28 стала своєрідною «українською амбасадою» у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, Вячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники.

По дорозі в Італію гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк…

У середовищі учасників львівської літературної групи «Молода муза», до якої він теж належав, його називали професором, хоч був він ненабагато старшим від Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яцківа — всього на рік. Але цьому поважному професорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був на посаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями на різних курсах. А тут ще несподівано в 1901 р. помер батько, і треба було допомагати матері, що залишилася ще з чотирма молодшими братами і сестрами. Для літературної роботи залишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально, залишаючись наодинці з собою.

Одна за одною виходять книжки його оповідань «З села» (1898), «Оповідання», «Щаслива година» (1901), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913); літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка» (1911), переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905, переклад цей, до речі, високо оцінив І. Франко) та збірки оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906)…

Цей далеко не повний перелік видань свідчить передусім про широту творчих інтересів письменника та його виняткову працездатність. Його власні твори починають перекладати польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами.

Поступово почало полегшуватися матеріальне становище (Б. Лепкий здав екзамени на професора гімназії і, крім цього, став доцентом «виділових курсів» для вдосконалення кваліфікації вчителів).

Б. Лепкий — активний учасник громадського життя, виступає на вечорах, присвячених видатним діячам культури М. Шашкевичу, Т. Шевченкові, М. Лисенку, І. Франкові. У 1914 р. на Шевченківському вечорі в Кракові, де виступав Б. Лепкий, був присутній В. І. Ленін.

Та почалася перша світова війна…

Воєнні події застали родину Лепких в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та швидко тут стало небезпечно: австрійці вишукували «шпигунів» і вішали, російські військові власті, які незабаром прийшли в сусідні села, шукали «мазепинців» і вивозили на схід. Залишатися тут було небезпечно… В яремчанському готелі залишилися третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які пропали, бо готель незабаром злетів у повітря.

Спершу через Карпати Б. Лепкий з родиною пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідти через Пешт подався до Відня. Столиця донедавна бундючної Австро-Угорської імперії геть втратила свій колишній шарм, перетворилася на вавілонське стовпотворіння. Звідки тільки не було тут людей! От і Лепкий зустрівся незабаром з приятелями-«молодомузівцями» Петром Карманським та Василем Пачовським, а також з Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими давніми знайомими. Почали налагоджувати видавничу справу — видавати брошури, календар, народний буквар, збірники пісень…

Та восени 1915 р. Лепкого мобілізовують. Відомого немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір серед військовополонених.

Незабаром Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії. Деякий час був у містечку Раштадті, а потім у 1916 р. перебрався до Вецлара.

Старовинне містечко Вецлар над річкою Ляном овіяно, здається, самою романтикою. Тут колись жив великий німецький письменник Й.-В. Гете, все дихало пам’яттю про нього. Та ці легенди різко контрастували з суворою дійсністю: тут був розташований табір, де було розміщено десять тисяч військовополонених українців.