Настроєний життям, як скрипка - Сторінка 5

Богдан Лепкий на кожному кроці бачить соціальну несправедливість, він з болем пише про «голод — сіл щорічний гість», він бачить разючі контрасти:

Там лан — як полонина,
Там стерня — як щетина,
Там скирти — наче вежі,
А тут лиш межі, межі.
Там збіжжя — як би злото,
А тут саме болото,
І кров, і поту ріки
І так навіки-віки!

В поезії Б. Лепкого не знайдемо революційних гасел, закликів до бою, його громадянська постава була радше споглядальною, аніж діяльною, але, як художник чесний, він вважав своїм громадянським обов’язком розповісти про народний біль — як про свій біль; бути

…Там, де людське горе,
Де вічний біль, і плач гіркий, і стони,
І та розпука чорна, ніби море,
Лишаючи на плесі шум гіркий — прокльони!
(«Коли обгорнув бечталанну дорогу»).

здається, взагалі мало підходить для характеристики такого поета, як Лепкий. Ранні твори з селянського життя породжені тим обсягом вражень і спостережень, які давали йому конкретні обставини, а крім цього — традиція української літератури. Село було не просто темою його творчості, а сферою, середовищем, що виробили світогляд, етику й естетику, що їх у принципі поділяв письменник. Так, Богдан Лепкий не дивився на село «через якесь рожеве скло», він бачив селянина, пригнобленого соціально і приниженого національно, його боліло, що селянин той гне «свій карк на власнім полю в чуже ярмо» («Я не дивлюся на село»), але він не кликав рвати пута, щоб звільнитися від цієї рабської покори. Він у нерозривному зв’язку селянина з землею («він первород- ний, правий син природи»), у його міцних і здорових моральних засадах, доцільності його життя «серед праці, серед поту» для найголовнішого — для хліба, — вбачає здорове ядро народу, запоруку його безсмертя. Минатимуть віки, прошумлять над землею пожежі, «як слід содомського гріха», що обернуть на руїни колись могутні твердині, а сини чорної ріллі знову підуть на світлу дорогу, взявши в дорогу «не зброю Остру, не машини», а сповнене любові серце…

Вірш «Я не дивлюся на село» датований 1901 роком, коли не можна ще було передбачити ні спопеляючого смерчу першої та другої світових воєн, ні тим паче пізніших екологічних катаклізмів зі «Звіздою полин» Чорнобиля, та серце поета сповнювали якісь трагічні передчуття, якась неусвідомлена тривога.

Це була пам’ять колективної психології патріархального селянина, посилена ідеологією селянської національної державності в християнсько-релігійному варіанті. Пам’ять ще міцно тримає уяву поета в полоні усталених понять і уявлень, та неусвідомлена, а потім усе більш відчутна тривога, що йде від реальних вражень, пізнання конкретних суспільних обставин, усе більше переважає над патріархальними уявленнями про гармонію традиційного селянського укладу життя.

Б. Лепкий передчуває наближення бурі, яка має зламати старі кордони і старі порядки. В ньому постійно ведуть між собою діалог «голос зневіри» і «голос надії», сформульовані в однойменних віршах, написаних в 1911 році (ці вірші поет читав на Шевченківському вечорі в Кракові 1914 р.: перший голос застерігає, що всюди однаково, бо всюди «пани вгору, біднота вділ», і ламання кордонів і порядків держав приведе до руїн і пролитої крові, другий — кличе слухати духа волі, голос сурм…

Ці два голоси звучать мовби супровід до різних тематичних розгалужень і настроєвих мотивів особливо інтенсивного періоду поетичної творчості Лепкого — до 1914 року. Ліричний герой поета не може не бачити важких обставин життя народу, тих пут, якими зв’язані його тіло і його воля. Поет має чуйне серце і вразливу душу, та він вродився не борцем, а співцем, що чутливо реагує на зовнішні обставини:

Життя, мов скрипку музикант,
Строїло все мене, —
Сумний мій спів, товаришу,
Бо все кругом сумне.

Але туга його (хай навіть вона ним самим буде названа зневірою) і надія — не протилежні поняття, не антитези, раз вони борються між собою в єстві одного митця. Туга — це теж історична пам’ять, бо це туга за волею, за колишньою славою, які повинні відродитися; така туга має оптимістичний, життєствердний характер, вона споріднена з тугою народної пісні й думи, яка не присипляє, а збуджує і гартує волю, прагнення до дії, до чину.

Ліричний герой Б. Лепкого близький багато в чому до того створеного Шевченком перебендівського романтичного типу з його сум’яттям почувань, що йде до людей зі словом веселим, а сум свій гасить на самоті, на степовій могилі, де зверне свій погляд на море та небо, «бо на землі горе…».

Від того горя, «зависті, злоби», «вічного бою за існування» (оповідання «День кінчається») ліричний герой Б. Лепкого шукає порятунку і знаходить його — чи йому здається, що знаходить, — у світі природи: серед гір, у стихії моря… Він може серед тої стихії бути сам, може на якийсь час втішитись спокоєм чи бодай ілюзією спокою.

Звичайно, на настрої пейзажної лірики поета не могли не вплинути й ідеї естетики модернізму і «Молодої Польщі» і «Молодої музи»: з представниками першої він перебував у тісних взаєминах, до другої належав. Він поривається в гори, щоб «заховатися перед людським горем», прагне бачити тільки скелі та соколів над ними, але десь із підсвідомості виникають образи Довбушевих легінів, що мстили панам за людські кривди («Покину я доли…»); він прагне розумом полетіти «на сонце, на зорі», але як ті морські хвилі знову повернуться «на землю дрібними дощами» («Даремно»), Скільки знайдемо таких мотивів у «Блудних огнях» П. Карманського, «Розсипаних перлах» В. Пачовського, «Сумні ідем» С. Чарнецького… Цікаво було б зробити порівняльну характеристику пейзажної лірики цих поетів; мабуть, одним із незаперечних висновків такої характеристики була б щирість переживань у поезії Лепкого, постійна прив’язаність його ліричного героя до людей, що виявляється у найнесподіваніший спосіб, відбивається і на «верхньому», і на підсвідомо-асоціативному рівнях. Як би не силкувалася черниця забути про земне, злитися у молитві з Богом, та зображення на іконі Марії з Ісусом серед трав і синіх квіток пробуджує в неї непереборну тугу за земним життям — правом материнства («З кадильниць срібних дим снується»); як би не рвалися думки поета ввись, — все одно цей космічний антураж переб’ється побутовою деталлю: думки «В голові, як діти в хаті, Вдержатися не хотять» («Наші гори»),

М. Рудницький справедливо відзначив, що в ліриці Б. Лепкого нерозривно поєднані «особистий смуток і смуток — з приводу народної недолі», але навряд чи можна погодитися з його твердженням, що, «проживши довгі роки в осередку «Молодої Польщі», з особистими зв’язками серед модерних польських поетів, він (Лепкий) не прислухався ніколи до теоретичних дискусій на тему нових завдань поезії і не піддався чарові модерної літератури»⁷. Прислуховувався і піддався, але не настільки, щоб втратити власну індивідуальність і власне розуміння завдань літератури. Б. Лепкому сподобалось, що редактор газети «Буковина» Л. Турбацький назвав його поезію не «штукою (art) для штуки, а штукою для життя». Та це не означає, що в творчості Б. Лепкого і представників «Молодої Польщі» і «Молодої музи» немає нічого спільного. Одна з таких спорідених рис — прагнення відпочити від дисонансів життя у світі дикої природи чи в казці.

Основним мотивом, пронизливо «нутою» віршів поета про гори, про море, про плин часу, про любов є туга, спектр значень якої надзвичайно широкий і часто сягає високого філософського рівня. Ядро цього настрою має глибинну буттєвісну основу: людина — це атом, «маленька безсильна пилина», човен на голубих хвилях безконечного океану, її голос — це шум хвиль по гострому камінню, голос чайки над людським плесом, її майбутнє — це шлях у «невідоме нам Чорне море»; що не день — то «чимраз до неба ближче, Чимраз дальше до землі».