Царь соловей - Часть вторая I

ЧАСТЬ ДРУГА

І

Незабаром на степові
І Канчук конає,
Свої діти, свої слуги
З шатра висилає.

І виходять його діти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареві
Плачуть і ридають.

Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховався під постелю
І все розважає.

Встає Канчук із постелі
І трьома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.

Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугуниий,
Стиха промовляє:

«От нагай, що вражій силі
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
«Погуляй, нагаю!»

А то кримка-невидимка,
Що мене ховала,
Як у полі вража сила
Мене наганяла.

І казан!.. Не раз варив я,
Що йно попадалось;
І все військо було сите,
І ще зоставалось».

І узяв він тії річі,
К серцю пригортає,
Заливається сльозами,
Стиха промовляє:

«Річі мої дорогії!
Де мні вас подіти?
Віддав би вас своїм дітям,
Та не варті діти!

Закопаю я вас в землю,
Там лежіть довіка.
Нехай до вас не доткнеться
Рука чоловіка».

І викопав в шатрі яму,
Річі укладає
І землею засипає,
Тричі примовляє:

«Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає».

І втиснув коліном землю
І підвівся стиха.
Положився на постелю
І сконав до лиха.