Царь соловей - Часть четверта XII

XII

Сину старший, сину перший,
Стань передо мною,
Най розсуджу суд і правду
Перше над тобою.

Тобі, сину, добре серце
Дала твоя мати,
І ти міг би від кохання
Гілля всі обняти.

Лиш життя твоє пастуше
Того не давало:
Воно тебе в твоє серце
Власне замикало.

І з дитинства ти всі чари
В серці лиш находив,
І ті чари на світ божий
Голосом виводив.

Все то, сину, милий сину,
Все то розважав я
І по мислі тобі царство
І дарунок дав я.

І спасибі тобі, сину,
Нічого казати:
Ти умів на своїм місці
Хороше стояти.

Тим лиш тілько не хвалю я,
Що-сь в собі замкнувся,
Що й умерших відцурався,
За живих забувся.

Стань і ти передо мною,
Донько злотокрила,
Наіі розсуджу, чи так, донько,
Як повинна-сь, жила.

Тобі, доню моя мила,
Опісля цариці
Оставались на дідизну
Степи без границі.

Степи пишні і розкішні,
Степи, чарів повні.
Да і ти на серці мала
Склони полюбовні.

Ото й дав я тобі крила.
Щоб ти скрізь літала,
Що чарує — малювала,
Піснями співала.

А на що ж ти обернула
Свої сильні крила?
Тілько з розуму зводила,
Кров людськую лила.

І хоть близька з родом була,
Ти ума не вчилась,
Нахилилась до худібства
І все погубила-сь.

Доню моя злотокрила!
Ти дитя миленьке!
Не втішила-сь мене, доню,
Ані свої неньки.