Царь соловей - Часть четверта XI

XI

Нічка тиха, зорі світять,
В небі місяць грає;
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.

Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.

І дрімає степ широкий,
І кругом біліє;
Тільки давняя могила
В степу зеленіє.

І в могилі цар, цариця
Сном опочивають.
Над могилою їх діти
Варту відбувають.

Вдруг по степу загуділо.
Затряслась могила,
Стало сумно, стало страшно,
Північ наступила.

І дух царя Соловея
Став наверх могили;
Як діамант, його шати
Пишнії світили.

І на вінку несмертельнім
Квітки виростали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.

«Діти мої, любі діти! —
Став їм говорити.—
Не вміли ви шануватись,
Не вміли ви жити!

Єсть три сили в чоловіка:
І першая — знання,
Другая — добротворіння,
Третяя — кохання.

І в коханні три гілляки:
І першая — грати,
Друга — чари малювати,
Третя — їх писати.

І по силі із вас каждий
Відібрав від бога,
І каждому із вас була
Простая дорога.

Мисливому — розмишляти,
Тайни пізнавати,
Причепі — за все чіплятись,
Добро вибирати.

Пастухові — дивно грати,
Дочці — помагати:
Чари в краски малювати,
Піснями писати.

А усім вам — разом жити
І в'язати сили...
Діти мої, любі діти!
А чи ж так ви жили?