Царь соловей - Часть первая VII

VII

Нічка тиха. Зорі світять.
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.

Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.

І дрімає степ широкий,
І кругом біліє,
Тілько свіжая могила
На степу чорніє.

І в могилі Соловей-цар
Сном опочиває;
Над могилою цариця
Тяженько ридає.

Вдруг по степу загуділо,
Затряслась могила.
І жахнулася цариця:
Північ наступила.

І дух царя Соловея
Став наверх могили,
Як діамант, його шати
Пишнії світили.

І на вінку несмертельнім
Квітки розпукали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.

І говорить: «Жінко люба,
Нічого тужити.
Кинь причепу і палаци,
В них тобі не жити.

Палац скоро завалиться,
І сліда не буде,
І столицю мою пишну
Занехають люди.

Бо причепа уже другу
Десь там закладає.
Заким тую, як старую,
Кине-занехає.

Не вертайся ти до него,
Жий собі на волі:
Не подбає син о тобі
При лихій недолі.

Жий на волі, на степові,
Дасть тобі бог доньку;
Та пригорне, приголубить
Твою головоньку.

І у дочки тої будуть
Золотії крила,
У тих крилах її буде
І воля, і сила.

І як ворог прилучиться —
Най тріпне крилами —
То посиплються, як порох,
Коні з козаками.

А з волосся буде мати
Отамана свого;
Нехай тілько не виходить
Замуж ні за кого».

Дух іздимів, і зірниця
Ще не засвітила,
Як цариця злотокрилу
Дочку породила.