Царь соловей - Часть первая X

X

Росте дочка злотокрила,
Краси добирає,
А тим часом її ненька
З силоньки спадає.

Обсіклися пишні коси,
Снігом забіліли,
Поспадали повні личка,
Воском зажовтіли.

Очі в лоб позападали
І там позгасали,
І на лобі літа сумні
Сліди поорали.

І ослабли сухі руки,
Підкосились ноги,
Похилилась, як билина
Суха край дороги.

І згадала стара ненька
Смертную годину,
На могилу Соловея
Повела дитину.

І говорить: «Доню мила,
Поглянь кругом себе:
Доки зглянеш — все то буде
Суджено для тебе».

І поглянула царівна,
Видить — синє море.
Подивилася на захід —
Манячіють гори.

На восході чорний ворон
Понад ліс літає.
На опівніч орел сивий
Когті розправляє.

І говорить до царівни
Бідная цариця:
«Де спочили твої очі,
Там твоя границя.

Будь довільна своїм краєм.
Не бажай чужого,
Але нехай і чужії
Не займають твого.

Єсть у тебе в крилах сила —
Бийся, відбивайся.
Єсть у тебе в лобі розум —
Звести не давайся.

Стережися, доню, хмелю:
Хміль — погане зілля:
Платить мукою-тугою
За часок весілля.

Будь царівною довіку,
Замуж — то недоля:
Нема в світі, моя донько,
Як власная воля.

Рік від року сповідайся
У старій столиці
І не забудь царя-батька
І мене, цариці».

І цариця свою доньку
Поблагословила
І навіки свої очі
Темнії закрила.