Царь соловей - Часть четверта III

III

Далі став, на нюю глянув,
Крісло присуває
І сідає коло неї,
її промовляє:

«Ой царівно-королівно,
Пишна, злотокрила!
В тебе, мабуть, божа сила
Свої чари влила.

Кілько гляну я на тебе,
Кілько подивлюся —
Так водою й розіллюся,
Воском розтоплюся.

Звідки ти, царівно люба?
Де ти проживаєш?
Де ти царство своє пишне,
Пишний палац маєш?

Скажи, люба, щиру правду,
Чи-сь кого кохала?
Чи дала-єсь кому слово,
Чи ще не давала?

Як не дала-сь, мила, люба,
Зжалься надо мною,
Подаруй життям і віком,
Будь моєй жоною».

І обняв її царевич,
К серцю пригортає,
А вона йому на груди
Голову схиляє.

І, будь розум в неї в лобі,
Того б не бувало,
А то хміль, погане зілля,
Всеньку розібрало.

Хміль на груди каміннії
Голову схиляє,
Хміль причепу обіймає,
Йому промовляє:

«Я, царівна-королівна,
В степу проживаю,
Іще мужа не добрала-м,
Тілько добираю.

Сватався колись до мене
Жвавий невидимець,
А тепер за мене б'ється
Мій сусід мисливець.

Но, царевичу причепо,
Ти з них наймиліший,
Ти найкращий, найдобріший
І найрозумніший.

Я хотіла б тобі бути
Вічною жоною!
Тілько крила!.. Ой, не можу...
Стрепени рукою!»

І підняв царевич крила
І потряс крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.

І ті коні воронії
Тілько що держаться,
А козаки такі п'яні,
Що із ніг валяться.